Розкрадання в ЗСУ у 2004-2017рр. – звіт слідчої комісії ч.1

Повний текст Звіту Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України для проведення розслідування відомостей щодо фактів розкрадання в Збройних Силах України та підриву обороноздатності держави у період з 2004 по 2017 роки.

повний зміст звіту (перелік додатків) ▼

Постановою Верховної Ради України від 7 червня 2018 року 2455-VIII утворено Тимчасову слідчу комісію Верховної Ради України для проведення розслідування відомостей щодо фактів розкрадання в Збройних Силах України та підриву обороноздатності держави у період з 2004 по 2017 роки (далі за текстом – Тимчасова слідча комісія та/або Комісія).

Головою Тимчасової слідчої комісії обрано народного депутата Івана Вінника (депутатська фракція Партії «Блок Петра Порошенко»), заступником голови Тимчасової слідчої комісії – народного депутата Дмитра Лінька (депутатська фракція Радикальної партії Олега Ляшка). Кількісний склад комісії – 12 народних депутатів (Юрій Береза (фракція Політичної партії «Народний фронт»), Олександр Бригинець (депутатська фракція Партії «Блок Петра Порошенко»), Володимир Зубик (група "Партія «Відродження»), Павло Кишкар (позафракційний), Іван Крулько (фракція політичної партії «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»), Юрій Мірошниченко (фракція Політичної партії «Опозиційний блок»), Ігор Молоток (група «Воля народу»), Тарас Пастух (фракція Політичної партії «Об’єднання «Самопоміч»), Тетяна Ричкова (депутатська фракція Партії «Блок Петра Порошенко»), Андрій Тетерук (фракція Політичної партії «Народний фронт»).

Обставиною, яка стала підставою для проведення розслідування відомостей щодо фактів розкрадання в Збройних Силах України (далі – ЗСУ) та підриву обороноздатності держави у період з 2004 по 2017 роки, є тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України – Автономної Республіки Крим і міста Севастополь, а також розв’язання воєнної агресії на Сході України, яка виявила суттєві недоліки у застосуванні ЗСУ, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів щодо відбиття збройної агресії Російської Федерації, яка розпочалась з неоголошених і прихованих вторгнень на територію України підрозділів збройних сил та інших силових відомств Російської Федерації, а також шляхом організації та підтримки терористичної діяльності.

19 лютого 2019 року у Верховній Раді України під час засідання у зв’язку з п’ятою річницею з початку збройної агресії Російської Федерації проти України заступник начальника Генерального штабу ЗСУ генерал-лейтенант Сергій Бесараб охарактеризував стан війська на початок російської окупації Криму і збройного вторгнення на Донбас – «Збройні Сили України мали розбалансовану систему управління, недостатній рівень укомплектованості особовим складом та матеріально-технічним забезпеченням, катастрофічний стан озброєння та військової техніки», а також повідомив, що кількість боєздатних підрозділів обмежувалося лише вісьмома батальйонами, трьома авіаційними ескадрильями і вісьмома кораблями, загальною чисельністю близько пяти тисяч військовослужбовців.

І з огляду на стан ЗСУ зразка 1991 року, які вважалися однією з кращих армій у світі, інформація про те, що на початку 2014 року боєздатність ЗСУ обмежувалася лише вісьмома батальйонами, трьома авіаційними ескадрильями і вісьмома кораблями, загальною чисельністю близько 5 тис. військовослужбовців, свідчить про катастрофічне зниження рівня обороноздатності України за 23 роки її незалежності.

Такий стан справ, в першу чергу у ЗСУ, інших військових формуваннях та правоохоронних органах, не дозволив Україні своєчасно попередити (запобігти), а також в найкоротші строки ліквідувати збройний конфлікт на початковій його стадії шляхом повного відбиття збройної агресії використавши необхідні сили і засоби, форми і способи збройної боротьби, а також не допустити ескалації та поширення агресії на інші території України, завдати агресору втрат, за яких примусити його до відмови від подальшого застосування воєнної сили з повним відновленням територіальної цілісності і суверенітету України.

Натомість, неспроможність своєчасно запобігти та нейтралізувати військову агресію Російської Федерації (далі – РФ) проти України призвело до ескалації військової агресії і ведення бойових дій протягом останніх п’яти років, під час яких Український народ втратив станом на 6 травня 2019 року 2973 українських воїнів, понад 7 тисяч громадян України, яких убито під час неоголошеної РФ війни. Крім цього, під час збройної агресії Російської Федерації було поранено та покалічено понад 23 тисячі громадян України, понад 1,8 млн. громадян отримали статус «внутрішньо переміщені особи», які вимушені були рятуючи свої життя виїхати з районів ведення бойових дій та тимчасово окупованих територій, які складають 7,2 % території України. Економічні наслідки російської агресії проти України (втрати в об’єктах інфраструктури, об'єктах промисловості, інших об’єктів державної, комунальної форми власності спричинені російською збройною агресією) експерти оцінюють у розмірі понад 100 млрд. доларів США. Не менших втрат зазнали суб’єкти господарювання приватної форми власності, а також громадяни України, які втратили своє майно на непідконтрольних Україні територіях.

Однією з основних причин значного зниження рівня обороноздатності України стало безсистемне скорочення ЗСУ, яке відбувалося із одночасним скороченням наявного озброєння нижче потреби для забезпечення необхідного рівня обороноздатності держави з урахуванням рівня реальних і потенційних загроз у воєнній сфері.

Інформація про те, що скорочене озброєння та інше військове майно було предметом розпродажу за цінами, що значно нижчі за ціни на світових ринках озброєнь, предметом передачі в оренду, добровільної відмови від майна, а також було предметом незаконних розрахунків за поставлені Російською Федерацією енергоносії чи предметом безоплатної передачі іноземним державам, лише свідчила про способи розкрадання військового майна, що призвело до підриву обороноздатності держави.

Під терміном «розкрадання військового майна» у цьому звіті розуміється втрата, розтрата, вилучення військового майна та/або обернення його на користь та в інтересах третіх осіб на умовах, що завдало державі матеріальних збитків, а також шкоди обороноздатності України, тобто здатності держави до захисту у разі збройної агресії або збройного конфлікту.

Саме зазначені вище обставини стали підставами для проведення розслідування, адже відповідно до Постанови Верховної Ради України від 07.06. 2018 року 2455-VIII основними завданнями Тимчасової слідчої комісії було визначено:

Проведення перевірки законності та обґрунтованості переведення військового майна, зокрема техніки, озброєння та боєприпасів, у статус надлишкового військового майна протягом 2004-2017 років;
Проведення перевірки відомостей щодо обґрунтованості вартості відчуження військового майна, зокрема техніки, озброєння та боєприпасів, надлишкового військового майна та інших об’єктів права власності Міністерства оборони України та/або Збройних Сил України протягом 2004-2017 років;
Проведення перевірки відомостей щодо обґрунтованості розміру компенсації вартості земельних ділянок, які належали на праві власності Міністерству оборони України та/або Збройним Силам України та були відчужені та/або передані під забудову в рамках реалізації інвестиційних проектів, програм протягом 2004-2017 років;
Проведення перевірки цільового використання коштів, спрямованих на фінансування Міністерства оборони України, Збройних Сил України протягом 2004-2017 років, зокрема в частині виконання програм підвищення обороноздатності і безпеки держави та програм розвитку Збройних Сил України;
Встановлення та збір інформації стосовно кола осіб та/або підприємств, установ, організацій та їх посадових осіб, залучених до здійснення діяльності, яка пов’язана із колом питань, для підготовки та попереднього розгляду яких утворено Тимчасову слідчу комісію;
Ініціювання питання про притягнення винних осіб до відповідальності, передбаченої законодавством України.

6 грудня 2018 року на засіданні Верховної Ради України було заслухано та обговорено попередній звіт цієї Тимчасової слідчої комісії, за результатами чого прийнято постанову Верховної Ради України № 2647-VIII від 06.12.2018 року, якою було продовжено роботу Тимчасової слідчої комісії на шість місяців відповідно до покладених на неї завдань, визначивши період відповідного розслідування з 1991 по 2018 роки.

Тимчасова слідча комісія провела одинадцять засідань, а саме 17.09.2018, 04.10.2018, 20.11.2018, 05.12.2018, 04.02.2019, 20.02.2019, 13.03.2019, 14.03.2019, 28.03.2019, 13.05.2019, 04.06.2019 під час яких досліджувалися питання, віднесені до повноважень цієї Комісії. На засідання Комісії запрошувались колишні міністри оборони та начальники Генеральних штабів, які проігнорували запрошення Комісії для надання пояснень з питань розслідування, зокрема запрошувалися Гриценко А.С., Єханурова Ю.І., Іващенка В. В., Свиду І. Ю. Кириченка С. О. та інших.

За період роботи Комісії та відповідно до її рішень до органів державної влади, підприємств, установ та організацій скеровано запити та звернення з питань, що розслідуються Комісією.

На зазначені вище звернення Комісія отримала від органів державної влади, підприємств, установ, організацій інформацію з питань, які є предметом розслідування та порушувалися перед відповідними адресатами.

Разом з тим, під час опрацювання наданої Тимчасовій слідчій комісії запитуваної інформації та копій документів встановлені факти надання інформації не в повному обсязі та з порушенням установлених строків її надання, зокрема, не в повному обсязі надавалася інформація Кабінетом Міністрів України, Міністерством оборони України, Генеральним штабом ЗСУ.

Крім цього, незважаючи на те, що постановою Верховної Ради України № 2647-VIII від 06.12.2018 було зобов’язано Кабінет Міністрів України, Міністерство оборони України, Генеральний штаб ЗСУ, Рахункову палату, Державну службу експортного контролю України, інші органи державної влади сприяти діяльності Тимчасової слідчої комісії та забезпечити її інформацією, матеріалами та документами, що стосуються предмета діяльності Тимчасової слідчої комісії, з додержання строків, установлених статтею 19 Закону України «Про статус народного депутата України», мали місце випадки ненадання на запити Тимчасової слідчої комісії інформації та копій документів або надання із порушенням встановлених строків.

Також, під час опрацювання наданої Тимчасовій слідчій комісії інформації було встановлено наявність великої кількості документів, в яких зафіксована інформація з питань розслідування, які є засекреченими. На пропозицію Тимчасової слідчої комісії органам державної влади в установленому законодавством порядку розглянути питання про розсекречування документів, які містять інформацію з питань розслідування, адже її зміст не завдасть шкоди інтересам національної безпеки України, жоден з державних органів таку пропозицію не розглядав та рішень з цього питання не приймав. Така обставина ускладнила розслідування фактів, що є предметом діяльності Комісії, адже члени Комісії – народні депутати України, які за своїм статусом мають право знайомитися з будь-якою конфіденційною та таємною інформацією, маючи доступ до державної таємниці усіх ступенів секретності, але оприлюднювати інформацію, яка може свідчити про факти розкрадань у Збройних Силах України, але віднесена до державної таємниці та охороняється згідно Закону України «Про державну таємницю», без її розсекречування в установленому порядку, не мають повноважень.

З метою вирішення цього питання постановою Верховної Ради України № 2647-VIII від 06.12.2018 було зобов’язано Кабінет Міністрів України, Міністерство оборони України, Генеральний штаб ЗСУ, Рахункову палату України, Державну службу експортного контролю України, інші органи державної влади, які є володільцями інформації з обмеженим доступом з питань предмета діяльності Тимчасової слідчої комісії, а також Службу безпеки України як спеціально уповноваженого державного органу у сфері забезпечення охорони державної таємниці в установленому законодавством порядку розглянути та вирішити питання про розсекречування матеріальних носіїв інформації, які були засекречені та містять інформацію про відчуження військового майна, зокрема техніки, озброєння та боєприпасів, надлишкового військового майна та інших об’єктів права власності держави, що закріплені на правах оперативного управління за Міністерством оборони України та/або Збройними Силами України, шляхом внесення відповідних змін до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю.

Однак, вимоги пункту 3 постанови Верховної Ради України № 2647-VIII від 06.12.2018 жодним органом виконанні не були.

Тимчасова слідча комісія також відзначає той факт, що значна частина документів, які містять інформацію з питань розслідування та підлягають опрацюванню, особливо первинні документи (договори, акти, тощо) було знищено та/або залишились на окупованих територіях та/або передані їх володільцями до центрального або галузевих державних архівних установ, що ускладнило розслідування відповідно до покладених завдань.

Оскільки під час діяльності Комісії мали місце випадки несвоєчасної підготовки інформації, що досліджується Тимчасовою слідчою комісією, а також ненадання інформації у повному обсязі, а тому, Комісія вважає за необхідне зазначити у цьому звіті факти та обставини, які не були перевірені в повному обсязі з причини відсутності у її розпорядженні інформації та копій документів, що підтверджують та/або спростовують такі факти. При цьому, Комісія сподівається, що робота уповноважених органів щодо збору та збереження інформації відповідно до предмета розслідування має бути продовжена з метою її узагальнення створеною Верховною Радою України наступного скликання Тимчасової слідчої комісії, яка б на підставі матеріалів Тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України ІІ- VIII скликань, з урахуванням інформації, яку підготують органи державної влади на виконання постанови Верховної Ради України за результатами розгляду цього Звіту (у разі прийняття), проведуть комплексне узагальнення обставин суттєвого та навіть катастрофічного зниження обороноздатності держави на початок 2014 року та звершать розслідування у повному обсязі.

Отже, під час розслідування мали місце факти й обставини, які не були перевірені (частково перевірені) з причини відсутності у розпорядженні Тимчасової слідчої комісії інформації та копій документів, що підтверджують або спростовують факти зловживань в оборонній сфері, зокрема щодо:

Повного переліку військового майна, яке у період з 1991-2018 рр. було визначене як надлишкове та/або було реалізоване у зазначений період (на неодноразові запити Комісії до Міноборони та Кабінету Міністрів України як володільців та розпорядників зазначеної інформації щодо надання зведених та вичерпних відомостей про військове майно, яке включалося протягом зазначеного періоду до переліків надлишкового майна для його подальшої реалізації, а так само кількості реалізованого майна, у т.ч. ціни його реалізації, Комісія отримала понад трьох тисяч аркушів з фотокопіями різних документів; однак надані копії лише частково розкривають перелік та загальний обсягу такого військового майна (його найменування, кількість, вартість та інші характеристики), що було включене до відповідних переліків та було реалізоване (Комісією спільно із Міноборони вдалося узагальнити інформація лише щодо майна, яке з 2006 року було передане на облік центру надлишкового майна, при цьому інформації щодо багатьох найменувань озброєнь, практично усіх найменувань боєприпасів, стрілкової зброї, авіаційних бомб, ракет тощо інформації надано не було); в цілому це питання хоча і частково досліджене Комісією та викладене у цьому Звіті, дозволяє зробити висновки відповідно до визначених завдань);
Стану та обліку земель оборони, а також повного переліку об’єктів нерухомого майна, які у період з 1991-2018 рр. фактично вибули з державної власності під час реалізації інвестиційних проектів щодо будівництва житла для військовослужбовців (Комісія не отримала повної та вичерпної інформації з цього питання, при цьому, Міноборони надає відомості про кількість та перелік військових містечок та площі їх земельних ділянок, які рахуються за відомством на 01.01.2019 року (тобто такі, що використовуються Міноборони і жодної інформації про їх забудову), при цьому такі містечка у попередні два десятиліття були забудовані приватними забудовниками за сумнівними для держави умовами, оскільки на цих та/або інших об’єктах держава в особі Міноборони не отримала належні їй справедливої частки; Комісія вважає, що ненадання інформації з цього питання є ніщо іншим як приховування незаконних дій, оцінку яким мають надати правоохоронні органи; крім цього, зазначене питання було предметом перевірок багатьох органів, зокрема Рахункової палати України, однак не розкрито в повному обсязі в жодному акті, які є у розпорядженні Комісії; такі обставини вимагають проведення як інвентаризації земель оборони з вихідних даних державної статистичної звітності з кількісного обліку земель 1993 року, за результатами якої буде встановлено, які саме об’єкти втрачені, які були передані під будівництво житла для військовослужбовців за інвестиційними угодами, чи передані іншим органам державної влади та органам місцевого самоврядування, а також буде з’ясовано як належну за укладеними договорами державі частку у кількості квадратних метрів за передану землю, так і фактичне отримання таких квадратних метрів, адже наявна інформація, що значна частина таких метрів існує виключно на папері, про що Комісія зазначає у цьому Звіті;
Стану непорушного запасу Збройних Сил України (питання не було досліджене Комісією з причин ненадання інформації у зв’язку із її обмеженим доступом, однак рух та стан непорушного запасу має бути предметом перевірки контролюючих та, за наявності підстав, правоохоронних органів);
Стану державного мобілізаційного резерву та рух матеріальних цінностей, які були закладені до нього і зберігалися на державних підприємствах, особливо виробничих та особливо цінних ресурсів, як обладнання з виробництва боєприпасів, зброї, а також інженерного обладнання, кольорових та рідкоземельних металів, тощо (окремі питання були дослідженні Комісією та викладені у цьому Звіті, однак з’ясування обставин зловживань під час управління матеріальними цінностями мобілізаційного резерву має бути предметом перевірки контролюючих та правоохоронних органів, оскільки завдано значної шкоди обороноздатності держави, а також збитків в особливо великих розмірах);
Стану підприємств оборонно-промислового комплексу, які до 2011 року входили у сфери управління Міноборони, а також підприємств, установ, організацій державної форми власності, що забезпечували життєдіяльність Збройних Сил України (радгоспи, лісгоспи, будівельні комбінати, заводи залізобетонних конструкцій, тощо), обставин їх банкрутства, ліквідації, приватизації (опосередковано це питання розкривається у цьому Звіті, однак з огляду на основні завдання Комісії не було досліджене, у т.ч. з огляду відсутність повної інформації з цього приводу; при цьому Комісія зазначає, що таке питання, а саме обставини виведення таких підприємств з державної форми власності (як основних фондів так і фактично цілих підприємств), наприклад обставини процедур санацій (ліквідацій) та/або приватизацій зокрема таких підприємств: Державна авіаційно-транспортна компанія, Чорноморський суднобудівний завод, Луганський машинобудівний завод, Завод «Маяк», інші, є надзвичайно важливим і вимагає детального вивчення правоохоронними і контролюючими органами;
Рух основних фондів Залізничних військ ЗСУ (другого корпусу Залізничних військ колишніх ЗС СРСР із штабом у м. Києві), зокрема інформацію про списання (виключення з бойового складу) озброєння, військової техніки та спеціальної техніки, магістральних та маневрових тепло і електровозів, спеціальних платформ, вагонів різних модифікацій, понтонних парків, збірних інженерних мостів та споруд, тощо, що забезпечувало боєздатність ЗСУ (на запит Комісії була надана інформація, зміст якої не відповідав запитуваній, при цьому передані матеріали були з обмеженим доступом відповідно до Закону «Про державну таємницю»);
Рух носіїв стратегічних озброєнь, зокрема міжконтинентальних балістичних ракет після зняття їх з бойового чергування (окремі питання були дослідженні Комісією та викладені у цьому Звіті, однак Комісія не отримала вичерпаної інформації про рух основних видів озброєнь колишньої 43 ракетної армії, що має бути предметом перевірки контролюючих та, за наявності підстав, правоохоронних органів);
Рух літальних апаратів (транспортних літаків, гелікоптерів), які передавалися Міністерством оборони України та командуванням Повітряних сил ЗСУ в оренду приватним компаніям (окремі питання були дослідженні Комісією та викладені у цьому Звіті, однак до Комісії не було надано вичерпаної інформації про всі літальні апарати, а також про їх повернення після використання суб’єктами господарювання у комерційних цілях, що неодмінно має бути предметом перевірки контролюючих та правоохоронних органів, оскільки всупереч потребам ЗСУ літальні апарати з бойового складу передавалися в оренду приватним підприємствам, які потім або не повернулися у ЗСУ або їх здали у незадовільному стані, при цьому держава не отримала жодної компенсації);
Рух виключених із складу Військово-Морських Сил України кораблів та суден, зокрема інформацію про їх реалізацію (Комісія дослідила питання руху корабельного складу ВМС та викладає у цьому Звіті інформацію про це, однак з причин ненадання інформації про продаж списаних кораблів та суден або проведення їхньої утилізації на металобрухт, здійснити повні висновки щодо зловживань під час реалізації списаних суден не видається за можливе і потребує продовження роботи);
Обсягів військової техніки і майна Міністерства оборони СРСР, переданих безоплатно навчальним організаціям Товариства сприяння обороні України, а також іншого державного майна, що було закріплене за Добровільним товариством сприяння армії, авіації і флоту (ДТСААФ), як загальносоюзної громадської організації колишнього Союзу РСР, яка функціонувала в кожного районному центрі на території України, однак у розпорядженні Комісії відсутня інформація щодо використання та обліку такого майна, зокрема військової техніки, автомобільного транспорту, літальних апаратів, іншого майна, яке використовувалося для початкової підготовки призовників, а також інших категорій громадян до військової справи (Комісія зазначає у цьому Звіті окремі обставини з цього питання, однак інформація про рух такого майна потребує продовження роботи як з боку Міністерства оборони України та Фонду державного майна).

Також Комісія інформує Верховну Раду України про те, що робота щодо зведення даних про військове майно, яке у період з 1991 по 2018 рр. переведено у статус надлишкового і обсяги його реалізації, втрати чи привласнення не завершена, у т.ч. з причин не завершеної інвентаризації майна, яка має бути завершена до 30 червня ц.р., що зберігається на підприємствах ДК «Укроборонпром» і включалося у переліки майна на реалізацію. Це свідчить про необхідність продовження цієї роботи, що надасть можливість зробити повні висновки щодо обставин зловживань у Збройних Силах України, наслідком чого була суттєва втрата боєздатності війська на початок 2014 року.

Тимчасова слідча комісія вважає, що органи державної влади зобов’язанні припинити практику знищення матеріалів з питань руху військового майна, а також продовжити збір та підготовку інформації за викладеними фактами і обставинами, а також виконати комплекс контрольних заходів відповідно до викладених Комісією рекомендацій (після прийняття Верховною Радою України постанови про звіт цієї Тимчасової слідчої комісії), матеріали яких, з урахуванням матеріалів Тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України ІІ- VIII скликань, мають бути узагальненні створеною Верховною Радою України наступного скликання Комісією для завершення розслідування у повному обсязі.

Разом з тим, отримана та досліджена Тимчасовою слідчою комісією інформація цілком дозволяє підвести підсумки щодо предмету розслідування відповідно до визначених завдань.

При цьому, з метою з’ясування причин та передумов практично неконтрольованого процесу розпродажу військової техніки та майна Збройних Сил України з її баз, складів і арсеналів, а так само вилучення та продажу нерухомого майна, що за багатьма фактами свідчило про факти розкрадань військового майна в особливо великих розмірах, його привласнення та/або про його втрату в інтересах третіх осіб, а також обставин вчинення вищими посадовими особами держави, у т.ч. керівниками Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України дій, що призвели до підриву обороноздатності держави та суттєвого зниження боєздатності ЗСУ, Комісія дослідила окремі етапи організації та створення системи оборони держави, будівництва та розвитку Збройних Сил України з 1991 року та відзначає таке.

На кінець 1991 року на території України після розвалу СРСР залишилось стратегічне угруповання військ (сил) у складі трьох військових округів (Прикарпатського, Київського та Одеського), а також Чорноморський флот.

За наявною інформацією на території України дислокувались 3 загальновійськові та 2 танкові армії, армійський корпус, чотири повітряні армії, окрема армія протиповітряної оборони (9 бригад ППО), 43 ракетна армія стратегічних ядерних сил СРСР, Чорноморський флот з корабельним складом понад 850 суден (бойових кораблів, катерів та суден забезпечення, у т.ч. унікальні судна «Академік Сергій Корольов» та флагман космічного флоту «Космонавт Юрій Гагарін»), два вузли системи попередження про ракетний напад, інші військові формування. Загальна чисельність особового складу становила понад 800 тис.; понад 9 тис. одиниць танків, понад 11 тис. одиниць броньованих машин піхоти та десанту, близько 3 тис. літальних апаратів з яких 1090 — бойові літаки (винищувачі Су-27, Міг-29; бомбардувальники Су-24М, штурмовики Су-25; стратегічні важкі бомбардувальники 25 од. Ту-95 МС і 19 од. Ту-160, а також близько 200 од. інших бомбардувальників, зокрема бомбардувальники Ту-22 різних модифікацій; розвідувальні Су-24МР, військово-транспортні літаки, тощо), 900 — вертольотів (ударні Мі-24, багатоцільові Мі-8, тощо з яких 330 бойові), понад 850 кораблів та суден забезпечення.

Крім цього, Збройним Силам України залишилось величезна кількість найсучаснішого на той час озброєння та військової техніки, зокрема: командирські броньовані машини (рухомі пункти розвідки та управління підрозділами тактичної ланки, пересувні командно-спостережні пункти), розвідувальні броньовані машини, самохідні артилерійські установки різних модифікацій, гармати, реактивні системи залпового вогню, тактичні ракетні комплекси, радіолокаційні станції, системи протиповітряної оборони, інженерна техніка, автомобільна техніка, спеціальна техніка тилового забезпечення, різні види стрілецької зброї, важке піхотне озброєння (кулемети, автоматичні гранатомети, протитанкові гранатомети, протитанкові ракетні комплекси, реактивні вогнемети, тощо), міномети, переносні системи ППО, сотні тисяч тонн боєприпасів (артилерійські та стрілецькі, бомби авіаційні, гранати, боєголовки та вибухові компоненти керованих (некерованих) ракет та снарядів, міни наземні та фугаси, міни морські, торпеди, бомби глибинні, речовини вибухові та порохи, капсулі, підривники, вибухові компоненти та інше приладдя для боєприпасів), інші види озброєнь.

Крім цього, на базах зберігання та відповідних складах непорушних запасів зберігалася величезна кількість товарно-матеріальних цінностей за всією номенклатурою військового майна, яке закладалося на 10 мільйону армію.

У 1991 році Україна була ядерною державою, отримавши третій після США та Російської Федерації ядерний арсенал. Його основу становили шість дивізій 43-ї ракетної армії колишнього СРСР, що були розташовані на території України. При цьому, на початок 1994 року на озброєнні 43-ї ракетної армії було 176 ракетних комплексів типу «ОС» («Окремий старт»), що мали на озброєнні 130 ракет класу РС-18 «Стілет» (SS-19) та 46 ракет класу РС-22 «Скальпель» (SS-24). Перші несли по 6 ядерних боєголовок (загалом 780), а SS-24 — по 10 (460). Разом 1 240 боєголовок із стратегічними зарядами, всього ж на озброєнні перебувало 1272 ядерних боєголовок.

Україна мала також щонайменше 2 883 одиниці тактичної ядерної зброї. Українським ракетникам залишилися в спадок від СРСР оперативнo-тактичні комплекси Р-300 з дальністю ураження до 300 км і тактичні комплекси «Точка» і «Точка-У» з дальністю стрільби 70 - 120 км. Вони могли нести тактичні ядерні заряди малої та середньої потужності.

На озброєнні Військово-Повітряних Сил перебувало понад 240 стратегічних бомбардувальників, зокрема 44 одиниці унікальних стратегічних важких бомбардувальників (25 од. Ту-95МС і 19 од. Ту-160), які могли нести ядерну зброю. Наприклад, Ту-160 являє собою надзвуковий стратегічний бомбардувальник - носій крилатих ядерних ракет, в тому числі до 12 штук Х-55 з 200- кілограмовими ядерними зарядами і дальністю ураження цілі до 3 тисяч кілометрів і з огляду на бойовий радіус дії в 6000 км це була дуже потужна одиниця озброєння ЗСУ.

Загальна вартість військового майна станом на 1991 рік за оцінками деяких експертів орієнтовно становила 89 млрд. доларів США, що є надзвичайно обережною оцінкою, адже за наявною інформацією попередніх слідчих комісій щодо обсягів продажу зброї з України, лише до кінця 1994 року Україною було експортовано зброї та військової техніки на суму 32,4 млрд. доларів США, і з огляду на кількість зброї та військової техніки, яка була втрачена (у т.ч. стратегічна авіація, стратегічні та тактичні носії наступальних озброєнь, Чорноморський флот, оборонно-промислові підприємства, тощо) та/або експортована протягом 1995-2014 рр., вартість зазначеного вище військового майна за цінами 1991 року щонайменше становила понад 200 млрд. доларів США. Це не фантастична оцінка, а навіть є досить обережною, з огляду на стан війська у 1991 році, який, з урахуванням мобілізаційних резервів і можливостей, за виключенням морського компоненту та кількості ядерного арсеналу, що цілком можна було б порівняти із кращими арміями світу, враховуючи те, що річний бюджет просто утримання цих армій перевищує таку орієнтовну загальну оцінку майна та цінностей Збройних Сил України.

Наразі, перевірити реальну загальну вартість військового майна Збройних Сил України після розвалу СРСР не вбачається за можливе, однак така, хоча і приблизна оцінка, потрібна для розуміння масштабів катастрофи у ЗСУ.

За оцінкою більшості військових фахівців, цей потенціал був достатнім для створення потужних національних Збройних Сил, розв'язання соціальних питань, у тому числі – забезпечення житлом військовослужбовців. Реалізація надлишкового майна, озброєння та військової техніки мала б дозволити отримати достатні кошти для проведення реформування ЗСУ та вирішення усіх проблемних питань. Однак, внаслідок несистемного скорочення війська в Україні, зокрема військових частин, особового складу, наявного озброєння та військової техніки, що часом відбувалося без обґрунтованої потреби, призвело до значного зниження боєздатності ЗСУ, так і суттєвої втрати обороноздатності держави, що засвідчено подіями 2014 року.

Надати висновки щодо обставин та причин суттєвої втрати боєздатності ЗСУ, а також оцінку негативним проявам у війську не вдається без проведення дослідження обставин реформування та розвитку Збройних Сил України, що відбувалось у період з 1991 року по 2018 рік. Тому, Комісія узагальнила наявну інформацію щодо ходу будівництва та реформування ЗСУ з часу проголошення незалежності України, хронологію якого умовно можна поділити на п’ять етапів.

Перший етап
реформування та розвитку Збройних Сил України
у період з 1991 по 1996 роки

Президенти України – Кравчук Л.М., Кучма Л.Д.
Міністри оборони – Морозов К.П., Радецький Г.В., Шмаров В.М., Кузьмук О.І.
Нач-ки Генерального (Головного) штабу – Живиця Г.В., Собков В.Т.,Лопата А.В., Затинайко О.І.

Варто відзначити, що у зазначений період були закладені основи створення незалежних Збройних Сил України, а також було створено Міністерство оборони України, Генеральний штаб Збройних Сил України, види Збройних Сил України, система управління, підготовки і всебічного забезпечення військ (сил), тощо, при цьому, у зазначений період мали місце рішення та дії вищого військово-політичного керівництва держави, які призвели до значного зниження обороноздатності держави, втрат військового майна, а також шкоди економічним та політичним інтересам України.

Зазначений період, на думку Комісії, є не менш трагічним в історії будівництва Збройних Сил України, за період правління Януковича В.Ф., під керівництвом громадян РФ, які, ймовірно, працювали на шкоду обороноздатності держави, з огляду на наслідки їхньої діяльності, в інтересах РФ.

Так, Верховною Радою України у найкоротші строки прийняті закони та постанови, які встановлювали і визначали військову організацію незалежної держави, зокрема такі.

24.08.1991 Верховна Рада України прийняла постанову «Про військові формування в Україні», якою розпочато формування Збройних Сил України з підпорядкування всіх військові формувань, дислокованих на території України, Верховній Раді України та утворення Міністерства оборони України. Фактично цією постановою було покладено початок будівництва Збройних Сил України як важливого інституту держави і невід’ємного елемента її воєнної організації. Крім цього, Указом Президії Верховної Ради від 07.10.1991 «Про підпорядкування Україні дислокованих на її території військових частин і підрозділів залізничних військ СРСР, військ урядового зв'язку КДБ СРСР і Цивільної оборони СРСР та військової техніки і майна Міністерства оборони СРСР, переданих безоплатно навчальним організаціям Товариства сприяння обороні України» вирішено питання підпорядкування цих військ.

11.10.1991 Верховна Рада України затвердила Концепцію оборони і будівництва Збройних Сил України. У прийнятій Концепції передбачалося, що Україна поступово, з урахуванням усіх факторів національної безпеки, реалізуватиме намір стати в майбутньому нейтральною, без’ядерною державою, яка не братиме участі у військових блоках, натомість дотримуватиметься усіх договорів і угод щодо незастосування ядерної зброї.

Концепція визначала, що Збройні Сили України складаються з трьох видів: Сухопутні війська (Війська наземної оборони), Військово-Повітряні Сили і Сили Протиповітряної оборони (Війська повітряної оборони), Військово-Морські Сили. Збройні Сили України будуються за принципом розумної достатності. Виходячи з фінансово-економічних можливостей і того, що Збройні Сили України повністю фінансуються з державного бюджету, чисельність усіх військ визначалася на рівні 0,8–0,9% чисельності населення країни, тобто 400–420 тис. осіб.

Було визначено, що законодавче регулювання в галузі оборони, національної безпеки та військового будівництва здійснює Верховна Рада України, а Президент України (до обрання Президента України − Голова Верховної Ради України) є Головнокомандувачем Збройних Сил України. Концепція передбачала створення Ради оборони України як вищого державного органу керівництва обороною і безпекою держави, який розробляє основні напрями воєнної політики та військового будівництва. Також було визначено місце в органах військового управління Міністра оборони України і Головного штабу Збройних Сил.

11.10.1991 Верховна Рада України постановила створити Раду оборони України, затвердила склад посадових осіб, які входять до Ради оборони України, а також Положення про Раду оборони України.

06.12.1991 Верховна Рада України приймає закони – «Про оборону України» і «Про Збройні Сили України».

Закон України «Про оборону України» виходив з того, що Україна прагне до мирного співіснування з усіма державами, незалежно від їх соціально-політичної та економічної орієнтації. Виходячи з принципу оборонної достатності, у Законі визначалися загальні положення про оборону України, правові основи діяльності органів державної влади та управління щодо забезпечення оборони України, а також положення, що стосуються стану війни, воєнного часу, мобілізації, територіальної оборони. Спеціальний розділ Закону був присвячений Збройним Силам України.

За призначенням Збройні Сили України визначалися як військова державна структура, основна функція якої полягала у збройному захисті незалежності, територіальної цілісності та недоторканності України. Збройні Сили України створювалися і здійснювали діяльність на основі верховенства закону, підзвітності конституційним органам законодавчої і виконавчої влади; єдиноначальності і колегіального вироблення рішень; загального військового обов’язку громадян України; добровільності вступу на кадрову військову службу; дотримання військової дисципліни; гласності в діяльності Збройних Сил України та збереження державної і військової таємниці; позапартійності; гарантованого соціально-правового захисту військовослужбовців.

Власне кажучи, окреслені основи визначали соціально-політичні та організаційні принципи будівництва і функціонування ЗСУ. Вони відображали їхню соціальну природу і характер як армії правової демократичної держави.

20.11.1991 Постановою Кабінету Міністрів України № 321 було затверджено Тимчасове положення про Міністерство оборони України, згідно з яким була схвалена чисельність центрального апарату Міністерства оборони у кількості 248 осіб (216 – військовослужбовців). Дозволялося мати 5 заступників Міністра оборони, у тому числі двох перших, а також колегію Міністерства у складі 11 чоловік.

03.01.1992 розпочався процес приведення до добровільної присяги на вірність народові України дислоковані на українській території війська. Планувалося його завершити до 20 січня, однак потім термін був продовжений до 31 січня, та фактично процес прийняття присяги тривав ще довше.

Указом Президента України від 05.04.1992 р. № 209 на базі сил Чорноморського флоту була спроба сформувати органи управління Військово-Морських Сил України, 10.04.1992 дія цього положення була припинена до розподілу флоту між РФ та Україною.

25-26.06.1992 відбулося засідання колегії Міністерства оборони України з порядком денним «Про хід створення Збройних Сил України і завдання щодо якісного формування з’єднань і частин на першому етапі військової реформи». Колегія більш чітко визначила завдання, уточнила план реформування військових формувань до 1995 року включно.

У середині червня 1992 року Верховна Рада України ратифікувала Договір про звичайні збройні сили в Європі, яким визначалися максимальні рівні озброєння і військової техніки для України, а відповідно підлягали скороченню кількість танків на 5300 одиниць, бойових броньованих машин – на 2400 одиниць, бойових літаків – на 477 одиниць.

Постановою Верховної Ради України затверджено Воєнну доктрину України від 19 жовтня 1993 року (№ 3529-XІ). Згідно із положеннями Воєнної доктрини вбачалося таке:

Україна виходить з того, що вона не є потенційним противником жодної держави;
Україна виступає проти розміщення іноземних військ на своїй території;
Україна дотримується позаблокового статусу;
Україна бере участь у скороченні військ і звичайних озброєнь на основі відповідних міжнародних угод, а також має намір у майбутньому стати без’ядерною державою;
Україна виступає за створення всеохоплюючих систем універсальної та загальноєвропейської безпеки і вважає участь у них важливим компонентом своєї національної безпеки.

Згідно з Указом Президента України від 28 січня 1993 року на базі Військово-Повітряних Сил України та Військ Протиповітряної оборони України розпочалося формування єдиного виду Збройних Сил України – Військ Повітряної оборони.

20.04.1995 Указом Президента України в складі Збройних Сил України відновлено як їх вид – Війська Протиповітряної оборони.

26.01.1996 Рада національної безпеки та оборони розглянула проект Концепції реформування Збройних Сил України. Концепція передбачала подальше значне скорочення військ, ліквідацію військових округів та перехід на оперативно-територіальну систему будівництва ЗС, принципи регіонального комплектування особовим складом, тощо.

Згідно з Указом Президента України від 23.05.1996 у складі ЗСУ формується командування Сухопутних військ, якому підпорядковуються органи управління та війська військових округів.

Разом з цим, зазначений період характеризується:

1) значним скороченням чисельності Збройних Сил України за рахунок розформування частин (до 455 000 осіб у 1993 році, тобто було скорочено понад 300 тис. осіб; а на кінець 1995 року до 400 000 осіб; таке скорочення вимагало додаткових фінансових ресурсів на виплати вихідної допомоги, забезпечення житлом, але відповідало прийнятій Концепції оборони та будівництва ЗСУ, яка визначала, що чисельність військ (сил) має становити 0,8 - 0,9 відсотків від чисельності населення);

2) міждержавним переміщенням військових кадрів (з 1991 по 1994 рр. з України в інші держави було переведено близько 12 тисяч офіцерів і прапорщиків, понад 33 тисячі повернулося на Батьківщину, у тім числі 27 982 офіцери);

3) відсутністю системного підходу та послідовного плану вирішення проблем військового будівництва, а головною проблемою для Збройних Сил стала необхідність вирішення соціальних завдань, кількість яких постійно зростала; крім того, глибоке скорочення Збройних Сил з орієнтацією на відсутність реальних воєнних загроз, при цьому не враховувалися тенденції розвитку воєнно-політичної обстановки, які почали зароджуватися ще у першій половині 90-х років (територіальні претензії РФ щодо Севастополя і Криму), а також поряд зі скороченням застарілих озброєнь збільшувалися видатки на оборону та відбувалося переозброєння на новітні зразки військової техніки, внаслідок чого бойовий потенціал армій зарубіжних країн постійно зростав;

4) відсутністю обґрунтованої програми реформування ЗСУ, невизначеність чітких завдань розвитку ЗСУ, невідповідність їх структури, чисельності, характеру підготовки, дислокації новим геополітичним реаліям та внутрішнім соціально-політичним і економічним умовам;

5) прийняття рішень та проведення заходів ядерного роззброєння, зокрема відмови від стратегічної та тактичної ядерної зброї;

6) в результаті приєднання до договору про звичайні збройні сили в Європі, розпочався неконтрольований процес розпродажу військової техніки та майна Збройних Сил України з баз, складів і арсеналів, реалізації техніки за межі України, а так само вилучення, передачі в оренду та продажу нерухомого майна колишнього Міністерства оборони СРСР, що у свою чергу створило умови для поступового системного зниження рівня боєздатності Збройних Сил України;

6) значним недофінансуванням потреб оборони, погіршенням стану соціального забезпечення особового складу ЗСУ (свого часу це зумовило навіть надання дозволу військовослужбовцям, які проходять службу у добровільному порядку і за контрактом, в персональному порядку займатися у позаслужбовий час підприємництвом, і як свідчить отримана інформація та матеріали розслідування дехто вдало «поєднував» інтереси служби із підприємницькою діяльністю – не рідко генерали та старші офіцери безпосередньо та неприховано проводили переговори з питань реалізації військового майна, проведення бартерних операцій за схемою: продавець Україна - озброєння (танки, літаки), а покупці - лавровий лист, перець, і т.д., головне, що б посилити обороноздатність);

7) прийняттям вищим військово-політичним керівництвом держави, з підстав, законність яких Тимчасова слідча комісія не встановила, рішення про поділ колишнього Чорноморського Флоту СРСР між Україною та Російською Федерацією на умовах 50/50, з подальшим прийняттям рішення про передачу РФ частки флоту належної Україні (50%) в рахунок погашення заборгованості перед РФ (в основному за поставки природного газу), як наслідок втрата контролю над ЧФ, так і фактична втрата найбільш боєздатної частини флоту;

8) прийняттям вищим військово-політичним керівництвом держави, з підстав, законність яких Тимчасова слідча комісія не встановила, рішень про поділ з РФ військової техніки і майна військових частин;

9) значне зниження виконання оборонних замовлень, а також значне обмеження фінансування створення нових видів озброєнь та військової техніки;

10) розгортанням широкої програми конверсії оборонної промисловості, перепрофілювання частини військово-промислового потенціалу на потреби економічного та соціального розвитку, що, як засвідчила історія, призвело до фактичної втрати державою більшості з таких підприємств.

Члени Комісії дійшли висновку, що у зазначений період молода держава постала перед вирішенням складних питань будівництва та реформування ЗСУ, які, з огляду на військову агресію РФ проти України, яка розпочалася 2014 року і не була миттєво відбита внаслідок суттєвого зниження боєздатності ЗСУ, не були успішно вирішені у зазначений період, як і у наступні періоди розвитку і реформування ЗСУ.

Так, на початок 1992 року значна кількість генералів та офіцерів, які керували військовими округами, арміями та з’єднаннями, залишались прибічниками відновлення СРСР та вірили у повернення Радянського Союзу або намагались повернутись до своєї батьківщини в інші республіки СРСР. Українські патріоти проходили службу на територіях інших республік колишнього СРСР та повертались до України аж до середини 90-х років.

Міністерство оборони та Генеральний штаб ЗС СРСР перейшли у підпорядкування РФ і негайно приступили до виводу (вивозу) з територій пострадянських республік нової техніки та матеріально-технічних засобів колишніх Збройних Сил СРСР, не оминули ці події і Україну.

Так, відомими є приклади неконтрольованого та незаконного переміщення військової техніки і майна ЗСУ до РФ:

1) без згоди Верховної Ради України, до визначення порядку вивезення ядерної зброї для її знищення, а також до визначення умов та розміру компенсацій за передані ядерні матеріали, вивезення РФ з території України до 06.05.1992 2 883 тактичних ядерних зарядів, тобто вивезена з підстав, законність яких Тимчасова слідча комісія не встановила;

2) Чорноморський флот колишнього СРСР - пошуково-рятувальний корабль «Ямал» (водотоннажність 7 230 т.) у 1992 році вийшов в рейд до Балтійського флоту (РФ), однак у порт приписки не повернувся і не був врахований під час розподілу корабельного складу, як і інші судна ЧФ; така ж ситуація мала місце і з великим підводним човном БС-555; аналогічно 4 гелікоптера Мі-8МТ та 4 гелікоптера МІ-14ПЛ були перегнані в Анапу і при розподілі не враховувалися; близько 40 одиниць літаків палубної авіації Як-38, які у 1991 році були зняті з озброєння, було розукомплектовано, погружено на баржі, які зникли у невідомому напрямку; 17 одиниць повнопривідних плаваючих автомобілів-транспортерів були передислоковані до Москви та інших підрозділів РФ; знято з непорушних запасів 5 одиниць автомобільної техніки радіолокаційної боротьби для переміщення її до Новоросійська і під час розподілу флоту не враховувалися; а також факти вивезення до Новоросійська майна ЧФ, яке зберігалося на складах та базах (апаратура радіотехнічного розпізнавання, апаратура засекречування зв'язку, номенклатура майна тилових служб, тощо); реалізація та відпуск командуючим ЧФ пального в загальній кількості 35 тис. т в рахунок бартерних операцій з будівництва житла у Новоросійську (РФ); також відомі випадки незаконного відчуження командуючим ЧФ основних фондів флоту, у т.ч. земельних ділянок, особливо у берегових смугах АР Крим (наприклад, у 1992 році земельна ділянка у бухті Козача понад 1 Га безоплатно передана приватному підприємству «Самарканд» на якій було розгорнуте будівництво котеджів), тощо;

3) незаконне переміщення на територію РФ 6 одиниць Су-24 (надзвукові тактичні фронтові бомбардувальники із змінною геометрією крила), що мало місце 13 лютого 1992 року під час проведення планових тренувальних польотів (за отриманою інформацією офіцери, які скоїли цей злочин і зрадили військовій присязі, успішно проходили службу в РФ та не були притягнуті до відповідальності, при цьому РФ викрадені літаки не повернула, що може пояснюватися лише відсутністю законних вимог вищого військово-політичного керівництва України про повернення військового майна, видачу злочинців для притягнення їх до відповідальності);

4) без згоди Верховної Ради України та всупереч прийнятим Законам узгоджене вищим керівництвом військового відомства переміщення до РФ щонайменше 50% військової техніки та майна, літаків, гелікоптерів, тощо колишньої 98-ї повітрянодесантної дивізії ЗС СРСР, яка дислокувалась у м. Болград, Одеської області, яке було завантажене і вивезено (двадцять сім повноцінних залізничних ешелонів) в м. Іваново (РФ), крім цього 50% авіаційної техніки на яку було завантажено військову техніку та майно, як наслідок втрата Україною військового майна, а також втрата боєздатності дивізії, яка у 2003 році взагалі була розформована, залишивши південно-західний регіон без боєздатних частин; при цьому, за інформацією у 2014 році 98-я гвардійська повітрянодесантна дивізія ЗС РФ приймала участь під час військових вторгнень на територію України з використанням техніки, яку свого часу Україна передала до РФ; а також інші випадки переміщення до РФ військової техніки та майна.

Комісія відзначає, що процес міждержавного переміщення військових кадрів на початку 90-х абсолютно зрозумілий і був об’єктивним процесом, але військові, які повернулися до України з теренів колишнього СРСР для продовження служби у ЗСУ переїжджали цивілізовано: не на військових кораблях, які були побудовані на Українських суднобудівельних підприємствах, а ні на танках, що були побудовані в Україні і передані у підрозділи ЗС СРСР поза межами України, а ні на літаках, що створені на авіа будівельних підприємствах України. При цьому, переміщення військових на службу до РФ супроводжувалося численними фактами привласнення військової техніки та майна, кораблів та суден, літальних апаратів, тощо, при цьому вище військово-політичне керівництво розвивало «дружні» стосунки з РФ в рамках Співдружності, ігноруючи всі випадки привласнень та банальних крадіжок військового майна. Ймовірно, що вище військово-політичне керівництво України ігнорувало національні інтереси, адже про це свідчить політика того часу, спрямована на задоволення інтересів РФ, яка крок за кроком відтягувала з колишніх республік все, що тільки могла, а головне на умовах, яка визначала РФ, а не республіки колишнього СРСР. Яскравими прикладами цьому є процес ядерного роззброєння, рішення про поділ Чорноморського флоту, 98-ї повітрянодесантної дивізії ЗС СРСР, а також безоплатна передача цінного військового майна, що зазначене у цьому Звіті.

Очевидно, що основним завданням вищого військово-політичного керівництва української держави у 1991-1992 роках було замінити прорадянське та проросійське військове керівництво, взяти під контроль управління угрупованнями військ (сил), що дислокувались на території України, у найкоротші строки сформувати основні органи військового управління, зберегти наявне озброєння та військову техніку, що залишились на території України та приступити до створення національних Збройних Сил України.

При цьому, не завжди вдалими були спроби вищого військово-політичного керівництва держави організувати управління військами (силами), що залишились на території України після розпаду СРСР незважаючи на своєчасно прийняті Верховною Радою України нормативно-правові акти, які встановлювали і визначали військову організацію незалежної держави.

Прикладом цьому є втрата вищим військово-політичним керівництвом держави управління над колишнім Чорноморським флотом СРСР, як наслідок фактична втрата флоту, розміщення на території незалежної України іноземного військового формування, яке стало основою для проведення підривної діяльності проти України, і, як засвідчили події 2014 року, це призвело до тимчасової окупації Російською Федерацією Автономної Республіки Крим, а також збройної агресії на територіях Донецької та Луганських областей.

Під час вивчення фактів, які свідчать про розкрадання майна флоту, Комісія звернула увагу в цілому на питання розподілу Чорноморського флоту, зокрема на законність підстав його здійснення, яке засвідчило те, що так званий розподіл між Україною та Російською Федерацією ЧФ є нічим іншим як факт втрати Україною свого флоту, а також закладення підвалин для проведення підривної діяльності проти України та розвитку сепаратистського руху у 2014 році. Саме тому Комісія вважає за необхідне зазначити встановлені під час розслідування обставини та події, що призвели як до втрати управління над колишнім Чорноморським флотом СРСР, так і до фактичної його втрати на користь РФ. Інформація про обставини втрати Україною управління над Чорноморським флотом колишнього СРСР, обставини його поділу між Україною та РФ, інформація про встановлені факти, що свідчать про розкрадання військового майна флоту (додаток 1), а також інформація про рух корабельного складу та ОВТ ВМС України (додаток 2), наводиться у зазначених додатках до цього Звіту.

Під час опрацювання наданої до Комісії інформації та копій документів, у т.ч. матеріалів Тимчасових слідчих комісій, які розслідували факти незаконної торгівлі зброєю і військовим майном, зокрема утворених постановами ВРУ від 18.02.1997 № 78/97-ВР, від 15.12.1998 року № 315-XIV, від 11.07.2002 № 87-IV (далі-попередні слідчі комісії), були також встановлені факти, які можуть свідчити про прийняття вищим військово-політичним керівництвом України рішень, вчинення дій, у т.ч. укладення у зазначений період договорів з РФ, умови яких суперечили національним інтересам України, а факт укладення та виконання укладених договорів, крім того, що суперечили Законам України, призвели до завдання Україні збитків в особливо великих розмірах. Так, наприклад:

1) прийняття рішень, зміст яких може свідчити про передачу на умовах, які не відповідали національним інтересам України, до РФ тактичних та стратегічних ядерних зарядів, міжконтинентальних балістичних ракет РС-18 (інформація наводиться у додатку 3 до цього Звіту; також у відповідному додатку наводиться інформація про орієнтовну вартість знищеної інфраструктури 43-ї ракетної армії);

2) укладення угоди між Урядом України та Урядом РФ про співробітництво в галузі кораблебудування та судноремонту від 15.01.1993, за умовами якої Українська Сторона зобов'язується здійснити на кошти РФ добудову на суднобудівних і судноремонтних підприємствах визначених угодою кораблів, суден і плавучих технічних засобів, після чого передати їх без отримання жодних компенсацій вартості до складу ВМФ РФ (інформацію наведено у додатку 1 до цього Звіту);

3) прийняття рішень та вчинення дій щодо відчуження експедиційних та науково-дослідних суден для забезпечення взаємодії наземних пунктів управління польотами з екіпажами космічних кораблів і станцій, а також з функціями автономного управління космічними апаратами, зокрема корабля «Космонавт Юрій Гагарін» та корабля «Академік Сергій Корольов» (інформацію наведено у додатку 1 до цього Звіту), тощо.

Варто зазначити, що згідно матеріалів попередніх слідчих комісій вбачається, що процес торгівлі зброєю з початку 1992 року набував неконтрольованого стану, адже до цієї діяльності були причетні усі, хто в буквальному сенсі виявив таке бажання.

Так, продаж зброї фактично було розпочато із виданням Указу Президента України від 31.12.1991 № 28 «Про порядок реалізації військами Збройних Сил на території України матеріальних засобів, техніки, озброєння і нерухомості», яким створювався при Міністерстві оборони України сумнозвісний Комерційний центр для проведення комерційних операцій з рухомим і нерухомим майном та коштами, одержаними від реалізації техніки та майна, що звільняється в результаті скорочення військ і озброєння. При цьому, положеннями цього Указу було визначено, що командуючим військами військових округів, командуючим Чорноморським флотом, об'єднаннями, командирам з'єднань, частин, начальникам установ центрального підпорядкування колишнього Міністерства оборони СРСР на території України передачу в оренду та реалізацію рухомого і нерухомого майна Збройних Сил на території України проводити лише через Комерційний центр при Міністерстві оборони України.

Тобто, на початок 1992 рік виключна прерогатива визначати, що піде на продаж була у командуючих округів, а також командирів військових частин, які не рідко укладали безпосередньо угоди про продаж військового майна, що засвідчувало абсолютно неконтрольований процес продажу озброєнь та військової техніки.

Такий стан справ підтверджується самим Указом Президента, у преамбулі якого описані процеси повністю неконтрольованого продажу зброї, зокрема зазначено таке:

«… на сьогодні мають місце факти масового вивезення матеріальних засобів, озброєння та техніки з баз, складів і арсеналів, реалізації техніки за межі України, вилучення, передачі в оренду та продажу нерухомого майна колишнього Міністерства оборони СРСР. З метою недопущення вивезення з території України продовольства, військово-технічного майна, озброєння, техніки військ, в тому числі усього того, що підлягає списанню або реалізації для потреб народного господарства, запобігання випадкам вилучення, передачі рухомого і нерухомого майна та інших незаконних угод між представниками військових частин і громадянами та організаціями, а також контролю за відрахуванням грошових коштів на рахунок Міністерства оборони України для подальшого використання їх на соціальні потреби військовослужбовців у військах, дислокованих на території України, постановляю: 1. Міністру оборони України створити при Міністерстві оборони України Комерційний центр для проведення комерційних операцій з рухомим і нерухомим майном та коштами, одержаними від реалізації техніки та майна, що звільняється в результаті скорочення військ і озброєння.».

Згодом, з огляду на встановлені факти втрат, привласнень, розтрати та інших серйозних порушень у фінансово-господарській діяльності цієї установи, Комерційний центр в червні 1993 р. був ліквідований, а матеріали були передані до військової прокуратури Центрального регіону для розслідування злочинів, що вчиненні посадовими особами цього центру, однак про результати цього розслідування і притягнення винних до встановленої відповідальності досі не відомо.

З огляду на величезну кількість майна, яке після створення Комерційного центру МОУ було запропоноване до продажу і на обмежені можливості його документального оформлення, за поданням Прем'єр-міністра В.Фокіна Указом Президента України від 20 січня 1992 року № 45 з позначкою «Не для друку» було утворено додаткового суб’єкта продажу озброєнь – зовнішньоекономічну компанію «Український дім», якій було надано надзвичайні і, одночасно, незаконні повноваження здійснення безліцензійного продажу іноземним державам і приватним фірмам наднормативних запасів товарно-матеріальних цінностей, а також здійснення експортних операцій з продажу за кордон озброєння і військової техніки за погодженою з Міністерством оборони України номенклатурою. Інформація щодо обсягу майна, яке за рік було реалізовано цією компанією відсутня, так як її ліквідували Указом Президента України 3 січня 1993 року № 4/93.

Торгувати зброєю, військовою та спеціальною технікою почали навіть і громадські організації, які відповідно до Закону та своїх статутів, не мали права торгувати не лише зброєю, а й олівцями. Одною з таких відомих громадських організацій був Міжнародний громадський фонд «Ділова діаспора України», президентом якого став Володимир Гриньов, який обіймав посаду заступника Голови Верховної Ради України, а членами фонду стали Міністр машинобудування, військово-промислового комплексу і конверсії України Віктор Антонов, заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони Олександр Разумков, голова Міжбанківської валютної біржі Вадим Гетьман, заступник Міністра інформації Олег Бай, Голова Народно-демократичної партії Анатолій Матвієнко, Олександр Задорожній та інші. Як вбачається із матеріалів розслідування попередніх комісій, на поданих 28.02.1992 до Міністерства юстиції реєстраційних документів керівництвом фонду було використано гербову печатку Секретаріату Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки. Інформація щодо обсягу майна, яке було реалізовано цією громадською організацією, відсутня, однак з матеріалів розслідування вбачається, що Президент цього Міжнародного фонду у листі від 19.09.1994 вих. № 3 на ім’я віце-прем’єр-міністра України Шмарова В., клопоче про надання права ведення зовнішньоекономічних операцій з продажу озброєння, продукції військового призначення, а також здійснення ремонтів військової техніки, що може свідчити і про здійснення цією громадською організацією заявленої у цьому листі діяльності.

Також, з матеріалів розслідування вбачається, що у квітні 1993 року заступник Міністра оборони генерал Іван Біжан без відома Фінансового управління Міноборони, підписав Угоду із директором фонду «Новое поколение» В’ячеславом Шмелевим, якому надав необмежені повноваження в області торгівлі зброєю, військовою і спеціальною технікою та майном. Також, цей фонд уповноважили представляти інтереси Міноборони під час міжнародних переговорів з питань реалізації інвестиційних проектів та інше. Як зазначається у звіті тимчасової слідчої комісії від 24.03.1998 року, фінансовим директором цього фонду був керівник Інституту трансформації суспільства Соскін О.І., який був пов'язаний із відомим контрабандистом озброєння Дмитром Стрешинським (в засобах масової інформації повідомляється, що був засуджений Туринським судом за незаконні поставки зброї з України до Хорватії під час Балканського конфлікту), який за допомогою заступника Міністра оборони генерала Івана Олійника, зумів перепродати по підробленим документам більше тисячі тонн українського озброєння та техніки. Також, тимчасова слідча комісія встановила, що генерал Іван Олійник, який обіймав посаду заступника Міністра оборони, одночасно працював у фонді «Новое поколение» і отримував заробітну плату.

У звіті слідчої комісії Верховної Ради України, що проводила розслідування у 1998 році приводяться приклади і встановлені факти незаконної торгівлі зброї, чим завдавалося збитків державі в особливо великих розмірах. Також, комісія на підставі вивчення проведених операцій з продажу військового майна прийшла до висновку, що фактично державні організації, які займалися торгівлею озброєнням, здійснювали не більше 20% від операцій з поставок з України товарів військового призначення на міжнародні ринки, решта операцій з поставок озброєння та військової техніки (в розмірі 80% їх загального обсягу) здійснювалося тіньовими структурами, які діяли під прикриттям (наприклад у звіті наводиться інформація Служби безпеки України щодо викриття окремих спроб незаконного переміщення через державний кордон товарів військового призначення, зокрема інформація про припинення реалізації контрактів на поставку підприємствами Мінмашпрому України вибухових речовин іноземним фірмам, під прикриттям яких діяла міжнародна терористична організація «Тигри визволення Таміл Ілама»). Також у звіті наводиться інформація про відвідування території України відомих Інтерполу підпільних торговців зброєю Шульца та Шальк-Голодковського, які за інформацією цієї комісії, організовували поставки з України пускових зенітно-ракетних комплексів, різних видів ракет, стрілецької зброї та боєприпасів.

При цьому, Комісія відмічала високу секретність даних про кількість та найменування організацій, які одержали право на торгівлю зброєю, однак було зазначено, що на 1996 рік загальна кількість таких суб’єктів становила 114 різних фірм та компаній, а обсяг продажу зброї проведений на загальну суму понад 30 млрд. дол. США, з яких, як зазначалося вище, за інформацією цієї комісії, не більше 20 % відбувалося відповідно до укладених договорів, а відповідно можна тільки уявити розмір розкрадань військового майна. Комісія у своєму звіті наводить інформацію про те, що правоохоронні органи здійснюють розслідування фактів, які були зафіксовані у звіті, однак про їх результати Комісії не відомо.

Зазначена вище інформація свідчить про зародження у 1991 році та утвердження протягом 1992-1995 рр. процесу неконтрольованого продажу озброєнь та військової техніки, до якого були причетні особи, які займали вищі керівні посади в державі. На думку Комісії, цьому сприяло відсутнє належне нормативно-правове забезпечення, що дозволило торгувати зброєю практично усім охочим, хто мав доступ до осіб, які надавали таке право. Процес хаотичної торгівлі зброї вдалося зупинити лише у період 1997-2004 рр., коли були визначенні виключні суб’єкти господарювання державної форми власності (спецекспортери), яким надали виключні права займатися відповідною діяльністю, а також упорядковано таку діяльність нормативно-правовими актами. Звичайно під час діяльності цих спец експортерів мали місце зловживання, однак у період 1997-2004 рр. в Україні запроваджено державний експортний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення, а також обмежено діяльність різних суб’єктів у правах торгувати зброєю, і покладення цих функцій на спеціально визначених суб’єктів.

Таким чином, невизначеність чітких завдань розвитку Збройних Сил України у зазначений період, відсутність обґрунтованої програми реформування війська, призвело до прийняття рішень та проведення заходів, спрямованих на значне скорочення особового складу ЗСУ, а також на роззброєння, що у свою чергу призвело до неконтрольованого процесу розпродажу та втрати військової техніки та майна Збройних Сил України, який супроводжувався масовими зловживаннями, а також ігноруванням національних інтересів України у воєнній, політичній та економічних сферах, що значно знизило рівень боєздатності Збройних Сил України.

Другий етап
реформування та розвитку Збройних Сил України
у період з 1997 по 2004 роки

Президент України – Кучма Л.Д.
Міністри оборони України – Кузьмук О.І., Шкідченко В.П., Марчук С.К.
Начальники Генерального штабу: Затинайко О.І., Шкідченко В.П., Шуляк П.І., Кириченко С.І.

Варто відзначити, що зазначений період характеризується удосконаленням нормативно-правової бази у сфері забезпечення національної безпеки, зокрема у військовій сфері, формуванням нової структури Збройних Сил України та намаганням створити ефективну систему управління обороною України. При цьому, під час зазначеного періоду був зупинений процес хаотичного та неконтрольованого продажу зброї, однак мали місце інші проблеми, що були пов’язанні із необ’єктивною оцінкою такого майна, тощо.

Разом з цим, у зазначений період, не об’єктивно визначаються реальні загрози безпеці України у військовій сфері (наявність територіальних претензій РФ принаймні стосовно м. Севастополя, незавершеність процесу демаркації кордону з РФ, неадекватні вимоги щодо поділу флоту, агресивна політика щодо військових моряків, що присягнули на вірність Україні, інші), продовжується здійснення заходів скорочення чисельності Збройних Сил і посилюється процес системного зниження рівня боєздатності Збройних Сил України.

Так, у січні 1997 року Президентом України була затверджена Державна програма будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року, яка передбачала виконання заходів щодо оптимізації структури та чисельності ЗСУ, зокрема реорганізація військових округів та Північного оперативно-територіального командування в оперативні командування, перебудова системи управління, оперативного, тилового і медичного забезпечення військ (сил), тощо. Її головною метою було створення за принципами оборонної достатності сучасної моделі ЗСУ – оптимальних за чисельністю, мобільних, добре озброєних, всебічно забезпечених і навчених військ (сил), спроможних виконувати покладені на них завдання і водночас не надто обтяжливих для держави.

При цьому варто зазначити, зі змісту Указу Президента України від 15.11.2000 №1237/2000 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31.10.2000 «Про хід виконання у 1997 - 2000 роках Державної програми будівництва та розвитку ЗСУ на період до 2005 року» вбачається, що у зв’язку з неповним її виконанням протягом 1997 та першого півріччя 2000 року передусім з фінансово-економічних проблем програма реформування ЗСУ була скоригована, а також вжито заходів, спрямованих на її виконання, зокрема на Уряд покладено обов’язок забезпечити цільове фінансування в мінімальному обсязі заходів, передбачених Державною програмою, а також на фінансування державних і цільових програм у сфері оборони. Крім цього, починаючи з 2001 року на КМУ покладався обов’язок забезпечити спрямування на закупівлю, утримання, експлуатацію, ремонт, технічне обслуговування озброєння та військової техніки і науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи 50 відсотків коштів, одержаних від реалізації озброєння, техніки та іншого майна, передбачених на потреби Міністерства оборони України понад видатки загального фонду на національну оборону. Тобто, з цього випливає, що вище військово-політичне керівництво держави під час цього періоду здійснювало політику щодо утримання ЗСУ, їх скорочення та спроби вирішити питання їх розвитку за рахунок скорочення військових частин та з’єднань, а відповідно накопичення надлишкового майна, що підлягало реалізації, кошти від якої розподіляти на озброєння (50%), іншу частину на утримання ЗСУ.

21.01.1997 Указом Президента України були затверджені Положення «Про Міністерство оборони України» та «Про Генеральний штаб Збройних Сил України», якими були розмежовані функції та повноваження цих органів управління та забезпечення війська.

Зокрема, положенням «Про Генеральний штаб Збройних Сил України» значно поширилися повноваження Генерального штабу щодо здійснення планування оборони держави і оперативного управління всіма військовими формуваннями України; також Генеральний штаб ЗСУ отримав право на здійснення контролю за виконанням завдань з організації оборони держави всіма військовими формуваннями. При цьому, положенням «Про міністерство оборони» були уточнені повноваження відомства. Тобто, у зазначених Положеннях були передбачені механізми запобігання неузгоджених дій вищого керівництва ЗСУ, передбачалась персональна відповідальність Міністра оборони перед Президентом України, РНБО та КМУ, а начальника Генерального штабу ЗС України – перед Радою національної безпеки і оборони України та Міністром оборони; про спільне видання Міністром оборони і начальником Генерального штабу ЗСУ наказів і директив з найважливіших питань будівництва та розвитку Збройних Сил, їхньої бойової і мобілізаційної готовності, підготовки тощо.

У 1997 році вперше було проведено цикл стратегічного планування оборони України і затвердження Стратегічного рішення на застосування Збройних Сил Президентом України.

З 1998 року запроваджена нова система військово-адміністративного розподілу території України – замість військових округів було утворено оперативні командування. Функціонально вони стали постійними оперативно-стратегічними об’єднаннями, призначеними для виконання як у мирний, так і у воєнний час оперативних, мобілізаційних завдань і завдань територіальної оборони у встановлених для них межах, а також технічного, тилового, медичного та інших видів забезпечення військ (сил), що знаходяться на їхніх територіях, незалежно від відомчої підпорядкованості.

У 1998 році створено нові функціональні компоненти Збройних Сил України – сили стримування, мобільні сили (сили швидкого реагування) та військові частини прикриття державного кордону.

За поданням Президента України Л.Кучми Верховною Радою України ухвалено постанову від 22.12.1998, якою затверджувалася така гранична чисельність ЗСУ:

на 31.12.1998 року – 420 тис.(320 тис. військових і 100 тис. працівників);
на 31.12.1999 року – 400 тис.(310 тис. військових і 90 тис. працівників).

Крім цього, у зазначений період приймалися інші закони, якими щороку скорочувалось військо і на 2005 рік гранична чисельність визначена на рівні 245 000 осіб, у тому числі 180 000 військовослужбовців.

У березні 1999 року Верховна Рада України прийнятими законами затверджує Статут внутрішньої служби ЗСУ, Статут вартової та гарнізонної служби ЗСУ, Дисциплінарний та стройові статути, якими було визначено обов'язкові для всіх військовослужбовців Збройних Сил України положення і правила військової служби, на основі яких проходить повсякденне життя, виховання, навчання, бойова діяльність військ; у них було визначено права військовослужбовців, типові обов’язки командирів та начальників, інші питання організації та діяльності війська.

У 2001 році Указом Президента України Л.Кучми були затверджені положення про проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців, яким було упорядковано питання проходження навчання військовій справі курсантами вищих військових закладів, проходження військової служби офіцерами, прапорщиками, мічманами, а також солдатами строкової служби та/або служби за контрактом.

У 2001 році Верховна Рада України приймає Закон України «Про розвідувальні органи України», яким було визначено надзвичайно важливі для державної безпеки правові основи організації і діяльності органів, які здійснюють розвідувальну діяльність з метою захисту національних інтересів України від зовнішніх загроз, порядок контролю і нагляду за їх діяльністю.

У 2002 році прийняті закони «Про військову службу правопорядку Збройних Сил України», який був покликаний організувати службу з метою попередження, припинення зловживань у військовій сфері.

Також, у 2002 році був виданий Указ Президента України «Про Державну програму переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом», яким покладено початок переведення ЗСУ до комплектування війська на контрактній основі та організації порядку проходження військової служби за контрактом.

Протягом 2003 року Верховною Радою України прийняті важливі нормативно правові акти, зокрема Закон України «Про основи національної безпеки України», а також Закон України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави».

У 2004 року також приймалися важливі для оборони нормативні акти, зокрема:

Закон України «Про внесення змін до статті 3 Закону України «Про збройні Сили України», яким була визначена трьох видова структура війська;
Закон України «Про організацію оборонного планування», який визначив організаційно-правові засади планування оборони України;
Указ Президента України «Про Воєнну доктрину України», якою були більш чітко і реалістично визначені загрози національній безпеці України у воєнній сфері та відповідні завдання збройних сил і інших військових формувань.

При цьому слід зазначити, що важливою відмінністю Воєнної доктрини 2004 року стало положення про проведення Україною політики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої було визначено вступ до НАТО, однак, через місяць Л.Кучма своїм Указом від 15.07.2004 року № 800/2004 вніс зміни до Воєнної доктрини, а саме в частині зміни курсу проведення Україною політики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої було визначено вступ до НАТО на інше формулювання мети: поглиблення співпраці з НАТО.

Положеннями Воєнної доктрини 2004 року визначалося таке: Україна має на меті зміцнювати зовнішні гарантії національної безпеки, протидіяти виникненню нових загроз стабільності у Центральній та Східній Європі; в умовах сучасної воєнно-політичної обстановки інтереси національної безпеки України зумовлюють істотне поглиблення відносин з НАТО і ЄС як гарантами безпеки і стабільності в Європі; активізація євроатлантичної інтеграції України, в тому числі шляхом глибокого реформування оборонної сфери держави відповідно до європейських стандартів, належить до найважливіших пріоритетів як зовнішньої, так і внутрішньої політики; Україна, як держава – член ООН та ОБСЄ, особливий партнер НАТО та учасник Ради євроатлантичного партнерства і програми «Партнерство заради миру», усвідомлюючи свою відповідальність у справі підтримання міжнародного миру і безпеки, бере активну участь у діях і заходах багатонаціональних сил, що створюються за рішенням Ради Безпеки ООН для запобігання конфліктам та їх розв’язання; тощо.

При цьому, положеннями Військової доктрини було визначено, що метою оборони України є підготовка держави до збройного захисту, а також її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту, при цьому визначалося, що у найближчій перспективі можливість широкомасштабного застосування воєнної сили проти України є малоймовірною, хоча і не виключалася така можливість.

Окремо слід зазначити, що у 2004 році Міністерство оборони провело стройовий огляд Збройних Сил України за результатами якого був затверджений один з основних документів оборонного планування - Стратегічний оборонний бюлетень України, на підставі якого Президентом України Л.Кучмою була затверджена Державна програма розвитку Збройних Сил України на 2006-2011 роки, яка була покликана вирішити проблемні питання розвитку війська.

Таким чином, у зазначений період, за результатами виконання Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України протягом 2001–2005 рр., а також ухвалення важливих законів та інших актів з питань організації оборони та забезпечення національних інтересів у військовій сфері, відбулися суттєві зміни у структурі Збройних Сил та системі їх управління. Зокрема, розпочатий процес здійснення оборонного планування, у процес реформування Збройних Сил був запроваджений функціональний принцип їх побудови та застосування; було здійснено розподіл функцій та повноважень між Міністерством оборони України та Генеральним штабом Збройних Сил України; функціональними структурами ЗС стали Об’єднані сили швидкого реагування, основні сили оборони і Стратегічні резерви; пріоритет у формуванні був наданий Об’єднаним силам швидкого реагування.

Разом з цим, зазначений період характеризується:

продовженням значного скорочення чисельності Збройних Сил України (з 455 000 осіб у 1997 році до 245 000 осіб ( у т.ч. 180 тис. військовослужбовців) у 2005 році, тобто скорочено 210 тис. осіб);
відзначається масова передача військового майна до сфери управління інших органів, а також приватних суб’єктів господарювання, а також його втрата (передаються земельні ділянки під інвестиційне будівництво, передаються зразки військової техніки в оренду приватним суб’єктам господарювання, здійснюється масове вивільнення військових містечок та передача їх фондів до інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які у подальшому не рідко ставали об’єктами зловживань);
завершується розподіл колишнього Чорноморського Флоту СРСР між Україною та Російською Федерацією з підстав, законність яких Тимчасова слідча комісія не встановила, і передача Російській Федерації фактично всієї частки флоту належної Україні в рахунок погашення заборгованості за поставлені енергоносії (інформація та обставини цього викладені у додатках 1, 2 до цього Звіту);
здійснюється масове списання кораблів та суден, що отримані Україною внаслідок розподілу колишнього Чорноморського Флоту СРСР між Україною та РФ, що свідчить про прийняття до складу ВМС на час розподілу непридатних для подальшого використання суден (інформація та обставини цього викладені у додатках 1, 2 до цього Звіту);
здійснюється включення у переліки надлишкового майна, що підлягає реалізації, великої кількості військового майна, зокрема кораблів та суден, літальних апаратів, озброєння та військової техніки, запчастин до них за принципами наявного попиту на нього, а також здійснюється його реалізація за залишковою вартістю з подальшою реалізацією новими власниками за ринковими цінами;
мають місце непоодинокі випадки незаконного використання військового майна, у т.ч. передачу його під час розрахунків з РФ за надані кредити та поставлені енергоносії;
в оборонно-промисловому комплексі України загострюються проблеми, викликані, зокрема, недофінансуванням ЗСУ; оборонні замовлення практично не розміщуються на цих підприємствах.

Слід також зазначити, що у зазначений період відбувається відчуження або передача іншим державним органам та органам місцевого самоврядування об’єктів інфраструктури Збройних Сил України, що забезпечувала їх діяльність, та/або їх втрата. Так, наприклад, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11.08.2000 № 321-р "Про передачу майна аеродромно-технічного комплексу «Авіаційна база Узин» прийнято пропозицію Національного координаційного центру та Міноборони (погоджену з Мінекономіки, Мінфіном, Фондом державного майна і Держкомстатом) про передачу будівель, споруд та майна аеродрому і військових містечок № 1, 3 аеродромно-технічного комплексу "Авіаційна база Узин", що вивільняються із складу Збройних Сил, із сфери управління Міноборони в оперативне управління Національного координаційного центру, на який покладався обов’язок разом з Мінекономіки та Міноборони здійснити необхідні заходи щодо забезпечення функціонування аеродромно-технічного комплексу "Авіаційна база Узин" за призначенням. При цьому, як було встановлено перевіркою Рахункової палати України, Національний координаційний центр не забезпечив виконання покладених на нього завдань, адже замість створення вантажного аеропорту комплекс фактично зруйновано, а також розібрані казарми підвищеної готовності № 177, 178, 179, зруйновано приміщення штабу 2-го авіаційного полку і парк батальйону авіаційно-технічного обслуговування.

Аналіз подій зазначеного періоду, а також положень Воєнної доктрин України засвідчив, що у керівних документах червоною лінією проходив висновок про відсутність реальних загроз національній безпеці України у воєнній сфері, що не відповідало реальній воєнно-політичній (воєнно-стратегічній) обстановці, що склалася в Україні та навколо неї, особливо в Криму, а отже, й реальному рівню загроз безпеці України, як наслідок здійснення політики, спрямованої на скорочення війська та його озброєння.

Під час опрацювання наданої до Комісії інформації та копій документів були також встановлені факти, які свідчать про прийняття вищим військово-політичним керівництвом України рішень, вчинення дій, у т.ч. укладення у зазначений період договорів з РФ, умови яких суперечили національним інтересам України, деякі з яких відповідали економічним та політичним інтересам РФ, а факт укладення та виконання укладених договорів, крім того, що суперечили Законам України, призвели до завдання Україні збитків, оцінку яким досі не було надано. Так, наприклад:

1) укладення договору з питань поділу ЧФ, зокрема з базової Угоди між Україною та Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту від 28.05.1997 року, Україна відступила на користь РФ 32% кращої частини флоту від незаконно визначеної їй частки у розмірі 50%, залишивши собі 18% корабельного складу та 50 % озброєнь та військової техніки ЧФ (обставини здійснення розподілу флоту на користь РФ, інша інформація з питань поділу флоту, а також інформація, яка свідчить про факти розкрадання військового майна флоту наведені у додатках 1, 2 до цього Звіту);

2) щодо передачі за Угодою між Урядом РФ і КМУ від 8.10.1999 до РФ важких бомбардувальників Ту-160 (8 од.), Ту-95МС (3 од.), крилатих ракет повітряного базування великої дальності (Х-55 (575 од.)) та обладнання до них (двигуни, запчастини, обладнання для обслуговування, що було вміщено в 126 залізничних вагонах) в рахунок платежів по заборгованості НАК «Нафтогаз України» перед ВАТ «Газпром» на суму 275 млн. дол. США, яка близько не була співмірна з вартістю переданого майна, (інформація наводиться у додатку 4 до цього Звіту);

3) щодо продажу за 20 млн. дол. США крейсеру проекту 1143, шифр «Кречет», зав. № 106 авіаносного крейсеру «Варяг» вартість будівництва якого в цінах 90-х р. складала понад 2 млрд. дол. США (ступінь готовності корабля 89 % без врахування вартості проектно-конструкторських робіт), а також імовірна безоплатна передача новим покупцям його проектно-конструкторської документації, що надало змогу Китаю самостійно будувати важкі авіаносці крейсери; наразі проданий за безцінь крейсер є флагманом ВМС Китайської народної армії, а за цим проектом Китай побудував і ввів до складу ВМС ще один такий корабль, і продовжує далі будувати кораблі такого класу за ймовірно незаконно переданою документацією (інформація про це наведена у додатку 1 до цього Звіту);

4) щодо вилучення з бойового складу ЗСУ і передача військової техніки суб’єктам господарювання, які повернули таке майно з повністю відпрацьованим ресурсом та/або втратили військове майно чи взагалі не повернули, однак ЗСУ завдано збитків, яких ніхто досі не компенсував, наприклад:

передача російській транспортній компанії «Атрувера» в оренду п’яти (5 од.) Іл-76МД №№ 0063466981, 0053464934, 0043451530, 0053463908, 0043452546 (27.08.2010 Генеральна прокуратура України порушувало клопотання перед Генеральною прокуратурою РФ про повернення цих літаків законному власнику, однак за наявною інформацією до цього часу не повернуті або втрачені (№ 0043452546 втрачений в авіакатастрофі у 2010 році), що може свідчити про завдання державі збитків у розмірі понад 100 млн. дол. США);
передача Науково виробничій фірмі «Хосеба» Іл-76МД № 0023440161, за наявною інформацією був заарештований Чкалівською митницею РФ у 1995 році і за інформацією літак не було повернуто, як і не надано державі компенсації його вартості, що також завдало державі збитків в особливо великих розмірах;
передача ЗАТ Авіакомпанія «АТІ» Іл -76 МД № 00634700962, який, за наявною інформацією, було втрачено в авіакатастрофі в 1998 році, однак в якості компенсації Міноборони виплачено 3500 дол. США, при вартості літака понад 20 млн. дол. США, щодо факту стягнення різниці між сумою збитків та виплаченими трьома тисячами доларів інформація відсутня;
передача двох вертольотів Мі-8МТВ до ДП «Державна авіаційна транспортна компанія», які Міноборони через суди повертало у склад Повітряних сил ЗСУ, однак такі вертольоти були розукомплектовані та непридатні до використання без проведених капітальних ремонтів (сума збитків понад 33 млн. грн., яку ніхто не компенсував); крім цього, у 2005 році ця компанія буде наділена Міноборони додатковим внеском до статутного капіталу у вигляді двох вертольотів Мі-26 (найбільші транспортні вертольоти у світі, в якому реалізовані технології, що і на сьогодні є унікальними), а у подальшому, у 2016 році ці вертольоти будуть включені до плану санації виставлені на аукціон та продані за необґрунтовано низьку ціну;
за отриманою інформацією, на виконання доручення щодо наділення майном суб’єкта господарювання державної форми власності, у 2002 році були спроби передати до ДП «Укравіалізинг» два військово-транспортних літака Іл-76 з двигунами до них, при цьому, інформацією про факт передачі таких літаків Комісія не володіє з причин ненадання такої інформації, але наявна інформація, що згідно наказу Мінпромполітики від 04.02.2008 № 64 діяльність ДП «Укравіалізинг» припинена шляхом його ліквідації, що може свідчити про втрату літаків, якщо такі були предметом передачі (з метою підтвердження або спростування таких фактів інформація підлягає перевірці контролюючими і правоохоронними органами, адже під час розслідування інформація не була отримана).

Таким чином, в результаті продовження заходів необґрунтованого скорочення чисельності Збройних Сил, а також різних типів озброєння, що у подальшому не завжди законно ставали предметами міжнародних передач товарів військового призначення, процес системного зниження рівня боєздатності ЗС України посилився.

Третій етап
реформування та розвитку Збройних Сил України
у період з 2005-2009 роки

Президент України – Ющенко В.А.
Міністри оборони України – Кузьмук О.І., Гриценко А.С., Єхануров Ю.І.
Начальники Генерального штабу: Кириченко С.І., Свида І.Ю.

Цей етап реформування та розвитку Збройних Сил України характеризується намаганням вищого військово-політичного керівництва держави удосконалення нормативно-правової бази, при цьому значно поглибився процес системного зниження рівня боєздатності ЗС України в результаті продовження політики фактичного безсистемного скорочення особового складу Збройних Сил України, кількості наявного озброєння і військової техніки на тлі хронічного недофінансування потреб ЗСУ.

У квітні 2005 року Президент Ющенко В.А. своїм указом вніс зміни у Воєнну доктрину України щодо стратегічної мети України, зокрема було визначено, що метою України є повноправне членство в НАТО і Європейському союзі, а також було визначено: «Виходячи з того, що НАТО і ЄС є гарантами безпеки і стабільності в Європі, Україна готується до повноправного членства в цих організаціях».

Крім цього, як і в попередній редакції Воєнної доктрини, завдання «глибокого реформування оборонної сфери держави відповідно до європейських стандартів» визначалося як «одним з найважливіших пріоритетів внутрішньої і зовнішньої політики». Крім цього, доктриною чітко та об’єктивно були визначені воєнно-політичні ризики або виклики, що підвищують рівень загрози застосування воєнної сили проти України. При цьому, незважаючи на очевидні загрози, які були визначенні у доктрині , а також наявну інформацію від розвідувальних органів про плани РФ, у цьому важливому документі, як і у попередні періоди, було визначено, що Україна вважає, що збройна агресія, в результаті якої може виникнути локальна або регіональна війна проти неї, в середньостроковій перспективі є малоймовірною, а у найближчій перспективі можливість широкомасштабного застосування воєнної сили проти України є також малоймовірним.

Також, 17.03.2005 року був ухвалений Закон України «Про чисельність Збройних Сил України на 2005 рік», яким передбачалася гранична чисельність ЗСУ на рівні 245 000 осіб, у т.ч. 180 тис. військовослужбовців. У зазначений період було розпочато виконання Державної програми розвитку Збройних Сил України на 2006-2011 роки, яка була покликана вирішити питання реформування системи управління Збройними Силами України (виходячи з прийняттям нової організаційно-штатної трьох видової структури), проблему модернізації та закупівлі нових зразків озброєнь та військової техніки, а також проблем соціального захисту військовослужбовців та їх сімей.

На виконання затвердженої Державної програми розвитку Збройних Сил України на 2006-2011 роки, здійснюється перехід Збройних Сил з чотирьох видової на трьох видову структуру шляхом створення на базі Військово-Повітряних Сил і Військ Протиповітряної оборони єдиного виду Збройних Сил – Повітряних Сил у складі трьох повітряних командувань («Захід», «Південь», «Центр») і тактичної групи «Крим».

Головні командування видів Збройних Сил України були переформовані у командування видів з відповідною зміною їх структури та чисельності. З трьох оперативних командувань залишилися два (Західне та Південне), а Північне оперативне командування переформовано в Територіальне управління “Північ”.

Статус командувань було знижено з рівня оперативно-стратегічного об’єднання до рівня оперативного об’єднання.

З метою централізації системи оперативного (бойового) та матеріально-технічного забезпечення сформоване Командування сил підтримки. До його складу увійшли понад 50 частин і підрозділів.

На реалізацію програми планувалося витратити близько 73,4 млрд. (на утримання ЗСУ планувалося витратити 60,5%, на підготовку – близько 11,9%, на розвиток ОВТ та інфраструктури – 20,8%, на реформування – близько 6,8%. грн.), однак така програма була профінансована на суму 55,5 млрд. грн., що становило 75,6% від запланованих потреб і зумовило скорочення видатків на бойову підготовку та оновлення військової техніки.

Недофінансування програми суттєво вплинуло на результати її виконання. На практиці виявилося, що на час виконання програми якісні показники Збройних Сил все більше відставали від змін у сфері оборони провідних держав світу, обумовлених швидким розвитком систем колективної безпеки та інформаційних технологій, а також виявилося, що прогнози військового керівництва не відповідали реальним економічним показникам держави.

Загальна чисельність особового складу Збройних Сил України станом на кінець 2005 року складала 245 тис. осіб (0,52% від кількості населення), у т.ч. 180 тис. військовослужбовців. Співвідношення між видами Збройних Сил становило: Сухопутні війська – до 40%; Повітряні Сили – до 24%; Військово-Морські Сили – до 8%; органи військового управління, військові навчальні заклади, установи – до 28%.

Однак, потрібно звернути увагу і на спробу скоротити у цей період чисельність війська нижче обґрунтованої потреби для забезпечення національної безпеки і оборони.

Так, проектом Закону України «Про чисельність Збройних Сил України на 2007-2011 роки», який внесений Міністерством оборони України через Уряд України, який очолював Янукович В., у серпні 2006 року було запропоноване скорочення війська до 143 тис. осіб з яких 116 тис. військовослужбовці, що пояснювалося необхідністю скоротити протягом п’яти років 78 тис. осіб для оптимізації організаційно-штатної структури ЗСУ. Верховна Рада України не підтримала такої ініціативи, однак скоротила у відношенні до 2005 року чисельність ЗСУ до рівня 200 тис. осіб.

Але, потрібно звернути увагу, що запропонована законопроектом чисельність військовослужбовців ЗСУ мала б становило 0,27 % від кількості населення, при цьому, Міноборони запропонувало, всупереч обґрунтованим показникам чисельності війська до кількості населення, скоротити ЗСУ, чисельність яких не задовольняло потреб оборони. Так, країни-члени НАТО утримують показник чисельності війська від кількості населення на рівні 0,50 % (наприклад Німечинна (0,46%)), адже об’єднанні спільною системою колективної безпеки, а деякі країни члени НАТО утримують ЗС у вищих показниках (наприклад Туречинна (0,81%), Франція (0,55%)), у той час, коли Україна по суті мала позаблоковий статус, а також цілу низку загроз у воєнній сфері, за пропозицією Міноборони чисельність військовослужбовців мала б становити 0,27 % від кількості населення України.

Ця обставина, а також інша інформація про скорочення військових частин, озброєнь та військової техніки, попри гарні слова про створення сучасних та ефективних ЗСУ, може свідчити про дії керівників органів управління ЗСУ, що спрямовані на шкоду обороноздатності держави та зниження боєздатності Збройних Сил України.

При цьому, важливо пригадати спроби Президента України Віктора Ющенка, особливо на тлі військової агресії проти Грузії у серпні 2008 року, з урахуванням наявної інформації про загрози національній безпеці України, а також з огляду на стан ЗСУ та стан обороноздатності держави у 2008 році, який свідчив про недостатній рівень боєздатності Збройних Сил України, оснащення їх новітнім озброєнням і військовою технікою, що пов'язане з їх неналежним фінансуванням, яке є найнижчим серед європейських держав та не забезпечує розв'язання існуючих проблем Збройних Сил України, організувати виконання заходів щодо підвищення обороноздатності України.

На підтвердження цього Комісія вважає за необхідне нагадати, що Указом Президента України від 10 січня 2009 року №2/2009, яким вводилось в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 26 вересня 2008 року «Про невідкладні завдання щодо підвищення обороноздатності України», було визначено та передбачало виконання таких заходів:

1) визначено одним із пріоритетів діяльності Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади зміцнення обороноздатності та вжиття практичних заходів з реалізації оборонної політики;

2) звернуто увагу Кабінету Міністрів України на незадовільний стан реалізації повноважень, передбачених Законом України «Про оборону України», та виконання завдань, передбачених актами Президента України, щодо забезпечення виконання державних програм розвитку Збройних Сил України, інших військових формувань, розвитку озброєння і військової техніки, інших програм (планів) з питань оборони;

3) вирішено вжити заходів щодо:

тимчасового припинення скорочення чисельності Збройних Сил України та переходу на комплектування військ (сил) військовослужбовцями виключно за контрактом, залишивши комплектування Збройних Сил України як за контрактом, так і за призовом;
визначення чисельності Збройних Сил України до 2011 року у кількості до 162 тис. військовослужбовців та до 50 тис. працівників для забезпечення діяльності і функціонування Збройних Сил України;
внесення змін до Державної програми розвитку Збройних Сил України на 2006 – 2011 роки стосовно чисельності Збройних Сил України до 2011 року.

4) на Кабінет Міністрів України зобов’язано подати в установленому порядку для внесення Президентом України на розгляд Верховної Ради України проекти Законів України «Про внесення змін до Закону України «Про чисельність Збройних Сил України на 2008 рік» та «Про чисельність Збройних Сил України на 2009 рік», затвердити державну цільову програму створення пілотажної групи «Українські соколи», програму щодо забезпечення позитивного іміджу Збройних Сил України та привабливості військової служби у суспільстві, а також виконання інших заходів;

5) Міністерство оборони України зобов’язано:

вирішити до кінця 2008 року питання щодо посилення організаційної структури управління системою технічного забезпечення Збройних Сил України, зокрема, проведення робіт із ремонту (капітального, середнього) озброєння, військової та спеціальної техніки, а також розширення можливості їх ремонту і відновлення безпосередньо у з'єднаннях та військових частинах;
подати у двомісячний строк у встановленому порядку пропозиції щодо внесення змін до Державної програми переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом, стосовно продовження до 2015 року строку переходу до комплектування Збройних Сил України виключно військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом.

При голосуванні за це рішення всі члени РНБО продемонстрували підтримку ініціатив Президента України спрямованих на підвищення обороноздатності держави, (під час голосування утрималась Тимошенко Ю.В., яка обіймала посаду прем’єр-міністра України до березня 2010 року).

Однак, Комісія не знайшла пояснень тому, що зазначене рішення РНБО від 26.09.2008 було введено в дію Указом Президента лише 10.01.2009, але це може свідчити про не своєчасність вирішення нагальних питань у сфері оборони, а також ускладнило виконання відповідного Указу. Також, варто зазначити, що з аналізу виконання передбачених зазначеним Указом заходів, положення цього акту залишились декларативними, оскільки у 2009 та наступних роках відповідальні посадові особи практично не виконали передбачених заходів щодо підвищення обороноздатності України.

При цьому, зазначений період характеризується:

продовження скорочення особового складу ЗСУ (з 245 тис. осіб на 31.12.2005 гранична чисельність ЗСУ на 2010 рік - 200 тис. осіб, тобто скорочення на 45 тис. осіб; при цьому, списочна чисельність ЗСУ на 01.01.2009 становила 186 тис. осіб, в тому числі 131,5 тис. військовослужбовців при цьому недокомплект становив 17 000 військовослужбовців, що свідчив про кадрові проблеми і передчасним рішення про повне скасування призову та переходом на контрактну основу);
переглядом розмірів грошового забезпечення різних категорій військовослужбовців та здійснення виплата підвищеного рівня грошового забезпечення;
відмічається протягом 2005-2006 рр. незначне підвищення рівня підготовки Збройних Сил, підвищення виконання планів, програм водіння, стрільб, льотної підготовки з’єднань і військових частин зі складу Об’єднаних сил швидкого реагування, однак з огляду обмеженого фінансування цих заходів (на підготовку та реформування передбачалося на рівні 9,9-15 %) це не призвело до суттєвих змін у питаннях підготовки ЗСУ, однак принаймні поновлюється підготовка військовозобов’язаних на навчальних (перевірочних) зборах, проводяться окремі заходи міжнародного військового співробітництва; проводяться експериментальні командно-штабні навчання з органами військового управління та військами (силами), а також проводяться багатонаціональні навчання, при цьому з 2007 року ця тенденція пішла вниз, адже на 2009 рік на підготовку ЗСУ практично вже нічого не передбачалося, адже при фінансуванні таких заходів на рівні 2-3% готувати військо не можливо;
відмічається відновлення озброєння та військовий техніки, однак з огляду на обмежене фінансування цих заходів (на розвиток озброєнь, військової техніки на рівні 10 %) вони не призвели до суттєвих змін у питаннях забезпечення ЗСУ оновленою технікою та озброєннями;
переходом ЗСУ на комплектування особовим складом на контрактній основі, спробами забезпечити належні умови проходження військової служби, але вже на початок 2009 року стало зрозуміло, що таке рішення було передчасним, оскільки не були створенні належні для його виконання умови;
відмічається формування та розміщення на оборонних підприємствах державних оборонних замовлень нових зразків озброєнь, військової техніки, кораблів для потреб ВМС; зокрема у зазначений період були спроби відновити ракетний щит України шляхом розробки оперативно-тактичних ракет (проект «Сапсан», технічні напрацювання якого на сьогодні використовуються у проекті під шифром «Грім»); також спробами створення високоточної зброї (проект під шифром «Квітник», ПТРК «Стугна»), прийняттям на озброєння основного бойового танку «Оплот»; проектування багатоцільового бойового корабля типу корвет пр.58250 та його закладка у 2008 році (корвет «Володимир Великий»), який досі в розібраному стані знаходиться на території підприємства, яке було викуплено і наразі у приватній формі власності, при цьому практично не вживаються заходи щодо його добудови; інші проекти, однак такі проекти були згорнуті, як такі, що не потрібні державі (Янукович В., Лебєдев П.);
відзначається прийняття управлінських рішень, на підставі яких Міноборони зазнало втрат в особливо великих розмірах, зокрема під час визначення порядку розрахунків військовим майном за наданні послуги (військове майно за залишковою вартістю передавалося в якості розрахунків, при цьому нові власники продавали його за цінами, які щонайменше в десятикратному розмірі були вищими);
відзначається масова передача земель оборони приватним суб’єктам господарювання під інвестиційне будівництво на умовах, які не відповідали інтересам держави, а також завдавали збитків в особливо великих розмірах (інформація наводиться у цьому звіті у відповідному блоці питання, що досліджувався Комісією);
здійснюється масове вивільнення військових містечок та передача їх фондів до інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які у подальшому не рідко були об’єктами зловживань;
відзначається масове включення озброєнь та військової техніки до переліків надлишкового військового майна, що пропонується до реалізації, у т.ч. за критеріями наявного попиту на відповідні зразки озброєнь та військової техніки, а також її продаж за залишковими цінами посередникам з подальшою реалізацією такого майна новими власниками на міжнародних ринках озброєнь за цілком ринковими цінами; багато номеклатур майна, яке було реалізоване під час зазначеного періоду на сьогодні відноситься до переліку критичної номенклатури військового майна для забезпечення боєздатності ЗСУ;
відзначається зняття з бойового складу окремих зразків озброєнь та військової техніки з підстав, законність яких не встановлена Комісією, яка у подальшому виступали предметом міжнародних передач товарів військового призначення; у т.ч. відомі приклади зняття з озброєння Т-72 , зняття з бойового складу окремих засобів протиповітряної оборони України, зокрема зенітно-ракетних комплексів (ЗРК «Бук», С300ПС), які у подальшому були виведені з державної власності шляхом реалізації за заниженими цінами на внутрішньому ринку (наприклад ЗРК С300ПС орієнтовно 1,6 млн. дол.) посередникам, які у подальшому їх реалізовували на зовнішніх ринках за ринковими цінами (той самий ЗРК С300ПС за 23,6 млн. дол.), які щонайменше як в десять разів були вищими за ціну реалізації Міноборони, навіть з урахуванням витрат на їх підготовку до продажу і поставку, тощо.

Таким чином, незважаючи на цілком визначене нормативно-правове регулювання питань забезпечення безпеки та оборони України, вжиття заходів щодо реформування та будівництва ЗСУ, у зазначений період значно поглибився процес системного зниження рівня боєздатності Збройних Сил України в результаті масштабного та безсистемного, а іноді безпідставного скорочення кількості наявного озброєння і військової техніки, її продажу за цінами значно меншими на аналогічне майно на світових ринках озброєнь, а також зловживання під час управління землями оборони.

Аналіз подій цього періоду, а також положень Воєнної доктрин України, інших документів у сфері національної безпеки і оборони засвідчив, що у керівних документах був закріплений висновок про відсутність реальних загроз національній безпеці України у воєнній сфері, що не відповідало реальній воєнно-політичній (воєнно-стратегічній) обстановці, яка склалася в Україні та навколо неї, особливо після подій в Грузії (2008 р.), а також на території АР Крим, зокрема після конфлікту на о. Тузла (2003 р.), незавершеність демаркації кордону з РФ, інші обставини, що свідчили про наявність реальних загроз національній безпеці України у воєнній сфері.

При цьому, з огляду на політику цього періоду, яка зводилась до скорочення особового складу, масового віднесення військової техніки та майна ЗСУ до переліків надлишкового майна, вбачається, що вище військово-політичне керівництво держави не об’єктивно оцінювали воєнно-політичну обстановку та ймовірний її розвиток на східному, південно-східному напрямках та в Криму, або оцінювали об’єктивно, але не вживали достатніх заходів щодо зміцнення боєздатності ЗСУ, адже за отриманою інформацією, з боку розвідувальних органів України на постійній основі у вигляді поточної, довідкової та інформаційно-аналітичної інформації про основні тенденції та подій, які визначали розвиток воєнно-політичної (воєнно-стратегічної) обстановки у світі та навколо України, у т.ч яка стосувалася зміни обстановки у прикордонних з Україною районах, зокрема, щодо оцінки стану та діяльності Чорноморського флоту РФ, Південного військового округу ЗС РФ, тощо вищі посадові особи держави одержували необхідну інформацію.

Так, за отриманою інформацією, вищі посадові особи держав письмово і на постійній основі отримували інформацію від керівництва розвідувальних органів України про дії РФ, особливо в АРК та в м. Севастополь, зокрема про:

підготовку та можливе втручання козацьких формувань Росії у внутрішні справи України;
перегляд керівництвом РФ планів застосування ЗС РФ для досягнення зовнішньополітичних цілей на територіях колишніх республік СРСР, в т.ч. у відношенні до України;
офіційні позиції вищих посадових осіб РФ про загрози військовій безпеці Росії через Євроатлантичний курс України у зв’язку з чим Україна розглядається, як недружня держава, а також інша інформація, яка свідчила про плани РФ по відношенню до України.

Також, за наявною інформацією, вищих посадових осіб держави, інформували про те, що з аналізу змістовності, спрямованості та особливостей сучасної воєнної політики Росії існує загроза застосування збройної сили проти України для повернення України до сфери свого переважного впливу, а також попереджали про можливі варіанти розвитку військового конфлікту, а саме: розв’язання Росією повномасштабної агресії проти України з проведенням комплексної воєнної операції для оволодіння Кримом та східними регіонами України, при цьому для досягнення своєї мети Росія спрямовувала свої зусилля на загальну дестабілізацію громадсько-політичної і соціально-економічної ситуації в Україні, загострення політичної боротьби, провокування сутичок на релігійно-етнічному підґрунті.

Такого змісту доповіді розвідувальних органів надходили як Президенту України, так і Міністру оборони України, начальнику Генерального штабу України, та іншим посадовим особам сектору безпеки і оборони, що вимагало від них, з огляду на обґрунтованість інформації, вжиття завчасних та адекватних заходів реагування на посилення загроз зі сторони РФ у військовій сфері.

Натомість, з одного боку, ніби вживалися заходи, спрямовані на реформування, підготовку та підтримання боєздатності ЗСУ на належному рівні, але з іншого, ігноруючи реальні та потенційні загрози, публічно поширювалась інформація про співпрацю з державами-партнерами особливо в Чорноморському регіоні, про відсутність будь-яких загроз у воєнній сфері, тощо, а також вживали заходів, які явно не сприяли підвищенню боєздатності ЗСУ, зокрема:

екстериторіальний принцип комплектування ЗСУ практично не застосовувався після переведення ЗСУ на контрактну основу комплектування, адже, особливо в зоні реальної загроз – АР Крим, Донецької та Луганської областей, комплектування ЗСУ здійснювалося за територіальним принципом;
продовжувалося масове скорочення особового складу ЗСУ, а також скорочення наявного озброєння та військової техніки, яке неконтрольовано включалося до переліків надлишкового майна з подальшими діями щодо його реалізації за залишковою вартістю (на підставі договорів комісії на внутрішній ринок);
під виглядом реформування війська скорочували систему тилового забезпечення, військової освіти (за короткий час кількість вищих військових навчальних закладів і військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів було зменшена вдвічі — з 60 до 31), а також вчиняються інші заходи, в результаті чого питома вага бойових з’єднань і військових частин була доведена лише до 47%, тоді як штаби, органи управління, військові частини і підрозділи логістики, військові навчальні заклади, адміністративні установи та організації становили до 53%.
масове знищення об’єктів інфраструктури, що має стратегічне значення для оборони держави:
а) знищення потужного військового аеродрому у м. Стрий, що на Львівщині, унікальний тим, що може приймати літаки всіх існуючих типів до Ан-225 «Мрія» включно (у 80-х рр. злітно-посадкова смуга була модернізована для використання в якості резервного місця посадки космічного корабля «Буран»), однак з 2009 року розпочалися роботи з демонтажу приміщень, складів, гаражів та іншого майна аеродрому; станом на 2018 рік повністю демонтовано та зруйновано мережу руліжних доріжок, захищені місця стоянок літаків, криті арочні залізобетонні укриття, а також інфраструктуру аеродромного, бойового, інженерно-технічного, матеріально-технічного забезпечення;

б) знищення потужного військового аеродрому у Чорткові, що на Тернопільщині (у 2005 році Міністр оборони вирішив, що такий об’єкт не потрібний ЗСУ, а відповідно прийняв рішення розформувати частину А-3-92, що за наявною інформацією призвело до фактичного знищення об’єкту – була демонтована злітна смуга, літаки, що могли досі експлуатуватись (Су-24, Су-25) були порізані на метал, залишки обладнання було розграбовано; тощо.

Зазначена інформація вимагає перевірки слідчим шляхом під час досудового розслідування обставин втрати ЗСУ своєї боєздатності, що охоплюється предметом досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42014000000000322, яке розпочате за фактом службової недбалості керівництва Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України під час прийняття упродовж 2000 – 2014 років управлінських рішень та здійснення організаційних заходів щодо реформування Збройних Сил України, що призвело до значного зниження рівня обороноздатності держави, за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 367, ч. 2 ст. 364, ч. 1 ст. 111, ч. 2 ст. 425 Кримінального кодексу України, яке, за отриманою інформацією, передане за підслідністю до Державного бюро розслідування, та, у випадку підтвердження викладеної інформації, винні особи мають бути притягнуті до встановленої законом відповідальності.

Четвертий етап
реформування та розвитку Збройних Сил України
у період з 2010 по 18.02.2014 рік

Президент України – Янукович В.Ф.
Міністри оборони України – Єжель М.Б., Саламатін Д.А., Лебедев П.В.
Начальники Генерального штабу – Педченко Г.М., Замана В.М.

Це трагічний і складний етап функціонування Збройних Сил України, який характеризується ігноруванням керівництвом держави, а також Міністерства оборони України, командуванням Генерального штабу Збройних Сил України основних положень і засад забезпечення національної безпеки держави, а також вчинення свідомих дій, спрямованих на руйнування та деморалізацію війська, а також свідоме зниження його боєздатності, як і в цілому обороноздатності держави.

Так, з приходом до влади Януковича В., (14 лютого 2010 року був обраний Президентом України), а також формування 11 березня 2010 року у Верховній Раді України коаліції депутатських фракцій на чолі з Партією регіонів (Комуністична партія України, Блок «В. Литвина», декілька депутатів від Блоку «Юлії Тимошенко» і Нашої України — Народної Самооборони, окремі позафракційні депутати), які сформували новий Уряд на чолі з Азаровим М., до складу якого у різні періоду входили, зокрема і Міністри оборони України – Єжель М.Б., Саламатін Д.А., Лебедев П.В., які, на думку Комісії, разом з начальниками Генерального штабу ЗСУ, докладали зусиль, спрямованих на практично втрату боєздатності ЗСУ, що підтверджується їх станом на початку 2014 р.

Звичайно, зміст управлінських рішень і дій, обставини їх прийняття, що призвело до суттєвого зниження боєздатності військ (сил), має бути предметом кримінальних проваджень, однак Комісія, з урахуванням подій цього періоду, актів, що були прийняті, а також наслідків дійшла висновків про те, що у зазначений період внаслідок вчинення свідомих дій вищого військово-політичного керівництва держави боєздатність ЗСУ була катастрофічно знижена, при цьому, державні підприємства, землі оборони, а також інше військове майно, зокрема озброєння та військова техніка стало предметом зловживань, втрат та розкрадань. Янукович В., та контрольований ним Уряд на чолі з Азаровим М., всупереч вимог Конституції України, розпочали свою діяльність із вжиття заходів спрямованих на шкоду економічним, політичним та військовим інтересам України, у тому числі у воєнній сфері.

Так, одним з ключових перших рішень на шкоду України було питання про продовження перебування ЧФ РФ на 25 років, при цьому члени коаліції депутатських фракуцій Верховної Ради України ратифікували укладену Януковичем В. угоду, що остаточно закріпило присутність ЗС РФ на території України, при цьому, РФ на той час не відмовилась від територіальних претензій, систематично порушувала умови перебування ЧФ, а командування ЧФ, окремі посадові особи РФ активно продовжували здійснювати проросійську політику на території АР Крим.

Так, 21 квітня 2010 року у Харкові президентом України Віктором Януковичем та президентом Росії Дмитром Медведєвим було укладено Угоду між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. Згідно положень укладеної угоди термін перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі подовжено з 2017 до 2042 року з автоматичним продовженням на 5 років, якщо будь-яка сторона не висловить заперечення, та встановлена орендна плата. При цьому, орендна плата не змінилася, так само росіяни списувала 97 млн. дол. США в рахунок держборгу України за поставлені енергоносії, що не відповідало економічним інтересам України, адже орендна плата за інфраструктуру, яку використовував ЧФ за договором 1997 року, мала б складати щонайменше у десять разів вище (інформація наведена у додатку 1, при цьому, за наявною інформацією, згідно розрахунків, що здійснювалися представниками України у 1996-1997 рр. оренда мала б складати 2 435,8 млн. дол. США в рік). Єдина новела цієї угоди це знижка на газ, яка б розраховувалася за міфічними формулами і могла досягати до 100 дол. США за тисячу кубометрів (це не питання розслідування, однак Комісія зазначає, що досі оцінку цим діям не надано, а тому це має бути предметом досудових розслідувань). Укладену угода була ратифікована Верховною Радою України, а також денонсована в односторонньому порядку Державною Думою РФ 31 березня 2014, після окупації частини території України – АР Крим.

Другим ключовим, на думку Комісії, рішенням вищого військово-політичного керівництва держави на шкоду України було підготовка, внесення до Верховної Ради України та забезпечення прийняття законів України, які змінили раніше досягнуті результати реформування Збройних Сил, а також заклали основи, що призвели до суттєвого зниження їх боєздатності.

Так, Янукович В. вніс, а нова коаліція у Верховній Раді України, підтримала ініціативу свого лідера та ухвалила 01.07.2010 Закон України «Про основи внутрішньої і зовнішньої політики», яким визначили, що основним принципом зовнішньої політики є дотримання Україною політики позаблоковості, що означає неучасть України у військово-політичних союзах, пріоритетність участі у вдосконаленні та розвитку європейської системи колективної безпеки, продовження конструктивного співробітництва з НАТО та іншими військово-політичними блоками з усіх питань, що становлять взаємний інтерес». Також, прийнятий закон передбачав внесення змін до закону України «Про основи національної безпеки» в частині визначення пріоритетів національних інтересів, зокрема виключено норму щодо інтеграції України в євроатлантичний простір безпеки. Крім цього, із статті про основні напрямки державної політики у питаннях основ національної безпеки виключено норму про набуття Україною членства в Організації Північноатлантичного договору.

У зв'язку з цим були внесені зміни до Державної програми розвитку Збройних Сил України на 2006-2011 роки, яка згортала напрацьовані напрямки розвитку та будівництва ЗСУ в контексті інтеграції України до системи колективної безпеки Північноатлантичного альянсу (НАТО), наприклад, відбулось розформовання Об'єднаного оперативного командування - воєнно-стратегічного органу управління міжвидовими військовими угрупованнями військ ЗС, інших військових формувань, у військових операціях, оскільки позаблоковий статус вимагав концентрації війська для вирішення кризових ситуацій власними силами; було розформовано територіальне управління «Північ» і створено нові міжвидові органи військового управління – оперативні командування «Південь» та «Захід»; в організаційно-штатній структурі ВМС теж відбулись зміни - розформовано Центр морських операцій; високомобільні десантні війська виведено з підпорядкування командування Сухопутних військ і включено до складу військ, безпосередньо підпорядкованих Генеральному штабу; інші заходи, що призвели до порушення системи військового управління та зниження боєздатності ЗС України.

Крім цього, Комісія відзначає, що у зазначений період Указом Президента України введено в дію рішення РНБО від 08.06.2012 «Про нову редакцію Воєнної доктрини України», якою, всупереч наявним загрозам, було визначено, що враховуючи тенденції та умови розвитку воєнно-політичної обстановки у світі Україна вважає, що збройна агресія, в результаті якої може виникнути локальна або регіональна війна проти неї, в середньостроковій перспективі є малоймовірною; при цьому, вказано й на те, що Україна дотримується політики позаблоковості, розцінює її як важливий фактор зниження напруженості воєнно-політичної обстановки в регіоні.

Також, 08.06.2012 Указом Президента України введено в дію рішення РНБО «Про нову редакцію Стратегії національної безпеки України» (№ 389/2012 від 08.06.2012), якою, в черговий раз було акцентовано увагу на дотриманні Україною політики позаблоковості; також було вказано ключове завдання – формування невеликих за чисельністю, ефективних, професійних ЗСУ, спроможних виконувати завдання оборони держави в умовах проведення позаблокової політики.

Тобто, зазначеними документами оборонного планування була сформована державна політика, спрямована, всупереч науковому обґрунтуванню та загрозам національної безпеки, на скорочення особового складу, озброєнь та військової техніки, при цьому, положення про формування ефективних та професійних ЗСУ було декларативним, з огляду на фактичні дії вищого військово-політичного керівництва держави.

Важливо відмітити те, що 29.12.2012 Указом Президента України затверджено Стратегічний оборонний бюлетень України, який, крім того, що прийнятий із значним запізненням, адже на його підставі мали базуватися положення військової доктрини та стратегії національної безпеки, а не навпаки, також в ньому було передбачено, що з огляду на тенденції та умови розвитку воєнно-політичної обстановки у світі вбачається, що збройна агресія, яка може призвести до виникнення локальної або регіональної війни проти України, в середньостроковій перспективі є малоймовірно; стратегічними цілями державної політики у сферах національної безпеки і оборони України в середньостроковій перспективі є, зокрема створення сприятливих зовнішніх і внутрішніх умов для забезпечення неухильного дотримання Україною політики позаблоковості.

Указом Президента України Януковича В.Ф. від 02.09.2013 року № 479/2013 затверджено і введено в дію рішення РНБО України від 02.09.2013 «Про Державну комплексну програму реформування і розвитку Збройних Сил України на період до 2017 року», яка передбачала суттєве скорочення чисельності ЗСУ та проведення низки організаційних заходів, спрямованих на руйнацію війська, а саме:

протягом 5 років ЗСУ планувалося скоротити більш ніж у два рази, з одночасним скороченням усіх видів озброєння та військової техніки з відповідною пропорцією;
до 2017 року було запропоновано повністю скасувати строкову службу і перейти до комплектування ЗС особовим складом за контрактом, при цьому, рівень фінансування потреб оборони не дозволяв укомплектувати ЗСУ військовослужбовцями служби за контрактом, що мало потягнути за собою повну кадрову кризу;
програма передбачала радикальне переозброєння ЗС України починаючи з 2014 року, при цьому в рамках переозброєння мали бути закуплені нові бойові літаки, вертольоти, ракети і боєприпаси, зенітно-ракетні комплекси та інші види озброєнь, однак рівень системного недофінансування свідчив про декларативність цього положення, а також про створення додаткових підстав щодо зняття з бойового складу ЗСУ наявних озброєнь для їх подальшої реалізації;
у сфері реформування систем військового управління передбачався перехід на міжвидову основу; в структурі ЗС України мало залишитися два оперативних командування «Південь», «Північ», та командування ВМС України; ці командування мали бути побудовані за міжвидовим принципом та наділені функціями планування та управління міжвидовими угрупованнями військ, при цьому передбачалось уже безпосереднє підпорядкування командувачам оперативним командувань та командувачу ВМС військові частини видів ЗС України, що знаходились на території оперативних командувань та Командування ВМС;
штаби видів ЗСУ мали бути інтегровані до Генерального штабу ЗСУ;
скорочення Повітряних Сил ЗСУ передбачалося здійснити шляхом скорочення повітряних командувань «Центр», «Захід», «Південь» та командування Повітряних сил ЗСУ, як органів військового управління та передачі їх функцій з управління авіацією та протиповітряної оборони до оперативних командувань «Південь» та «Північ»;
рівень витрат на оборону держави планувався в розмірі 1,4% ВВП, що є вкрай низьким показником, враховуючи, що цей показник мав забезпечити утримання та розвиток крім ЗСУ, інші військові формування.

Зазначений період характеризується:

1) продовженням необґрунтованого скорочення чисельності Збройних Сил України (2010 рік - 200 000 осіб, у тому числі 159 000 військовослужбовців, 2011 рік - 192 000 осіб, у тому числі 144 000 військовослужбовців, 2012 рік - 184 000 осіб, у тому числі 139 000 військовослужбовців), але у період з 2013-2014 рр. чисельність ЗСУ визначалася не Верховною Радою України, а директивами начальника Генерального штабу України, який визначив чисельність Збройних Сил України на рівні 125 482 військовослужбовців, тобто відбувається скорочення бойового складу Збройних Сил України всупереч вимог Конституції та Законів України понад встановлену Верховною Радою України граничну чисельність війська;

3) за ініціативою колишнього Президента України, Верховного Головнокомандуючого ЗС України Януковича В.Ф на керівні посади в вищих державних органах, зокрема в органах забезпечення національної безпеки і оборони навмисно призначалися проросійсько налаштовані особи, які не виконували вимоги чинного законодавства України щодо захисту суверенітету і територіальної цілісності держави, її оборони й безпеки, при цьому свідомо вчиняли дії, спрямовані на шкоду обороноздатності держави; Міністерство оборони України очолюють громадяни Російської Федерації, дії яких спрямовані на руйнування структури армії й свідомий підриві обороноздатності країни; у підрозділах управління Збройних Сил України активно розвивається агентурна мережа Російської Федерації; режим доступу до відомостей, що становлять державну таємницю з грифом «цілком таємно» і «таємно», що пов'язані з обороноздатністю країни й багатьма її складовими, порушений;

4) розгорнутою широкою кампанією зі скорочення великої кількості найбільш боєздатних військових частин, у т.ч. частин Сухопутних військ, розвідувальних частин, частин зв'язку, інженерного забезпечення, ремонтно-відновлювальних, а також масове скорочення авіаційних військових частин, розформуванням зенітно-ракетних дивізіонів озброєних ракетними комплексами С-300; у зазначений період командуванню Військово-морськими силами передані військові частини Повітряних сил ЗСУ, тощо, що в підсумку, на початок 2014 року фактично позбавило Україну належно організованої протиповітряної оборони;

5) прийняттям Генеральним штабом Збройних Сил України управлінських рішень, спрямованих на руйнування системи залучення на військову службу та підготовки військовослужбовців за контрактом, шляхом ліквідації територіальних центрів комплектування та навчальних центрів, коледжів ЗСУ (підлягав розформуванню 169 НЦ Сухопутних військ (Десна), 179 НЦ зв’язку (Полтава), був ліквідований центр підготовки сержантів (Полтава та Харків, інші); скороченням державного замовлення на підготовку військових спеціалістів, тощо, що обґрунтовувалось відсутністю на той час реальних загроз застосування військової сили проти України, а відповідно відсутньою потребою в утриманні такої інфраструктури;

6) прийняттям Генеральним штабом Збройних Сил України управлінських рішень, спрямованих на знищення системи військових комісаріатів, що розпочалось на початку 2012 року із скорочення кількості та чисельності військових комісаріатів і обґрунтовувалось запровадженням процесу автоматизованого обліку мобілізаційних ресурсів, однак внаслідок недофінансування цього процесу (не виключено, що і свідомого) автоматизація процесів ведення обліку мобілізаційних ресурсів фактично не здійснювалася, однак це не зупинило високі темпи процесу скорочень; наслідок таких рішень відомий - на початок 2014 року значна частина районних (міських) військових комісаріатів із штатом одна особа (військовий комісар) були повністю неспроможні виконувати завдання за призначенням - облік та організація оповіщення мобілізаційних ресурсів на території району (кількох районів) чи міста; підготовка бази мобілізаційного розгортання; підготовка адміністрації та документації дільниць (штабів) оповіщення, пунктів збору сільських рад; підготовка пунктів попереднього збору військовозобов’язаних і техніки тощо; 6) невжиттям керівниками держави та Міноборони, незважаючи на їх обізнаність, жодних заходів щодо підтримання військ (сил) у постійній бойовій та мобілізаційній готовності (у зазначений період переважна більшість військової техніки, ракет, боєприпасів вичерпали технічний ресурс та потребували модернізації, капітального ремонту й регламентного технічного обслуговування, при цьому, за отриманою інформацією, забезпеченість військ справними зразками озброєння й військової техніки свідчили про критичний стан військ, зокрема за основними видами озброєння та військової техніки (ОВТ) становили: бойові літаки – на рівні 20 %, зенітно-ракетні комплекси протиповітряної оборони – близько 40 %, бойові вертольоти – близько 30 %, бойові кораблі та катери близько 15 %; крім цього, у цей період критично знизився рівень забезпечення військ матеріальними засобами тилу, зокрема непорушних запасів, які за основними номенклатурами складали від 10 до 20% від потреби);

7) поряд з цими процесами не зупиняється масова реалізація надлишкового майна за значно заниженими цінами, при цьому реалізується все найкраще, а несправна та морально застаріла техніка, яка потребує ремонту, залишалася у складі ЗСУ як кількісна характеристика оснащеності війська, що цілком не задовольняло а ні реальну потребу, а ні якісне оснащення ЗСУ (наприклад, уряд Азарова М.Я. за поданнями міністрів оборони Єжеля М., Саламатіна Д., затвердив запропоновані переліки майна на реалізацію (Розпорядження КМУ № 1022-р від 14 серпня 2013 року, а також Розпорядження № 687-р), якими затверджено переліки військового майна, що може бути відчужено, загальною залишковою вартістю на суму 7,43 млрд. грн. та 0,55 млрд. грн. відповідно; більшість із включеного майна складали критичні номенклатури озброєнь та військової техніки ЗСУ, при цьому більшість такого майна було реалізоване за залишковими цінами, що завдало значної шкоди обороноздатності держави та боєздатності ЗСУ);

8) поширеними та масовими відмічаються факти розкрадання, втрат і нестач, внаслідок чого державі завдавалися значні збитки; це також є результатом неналежної роботи керівників держави з організації державного фінансового контролю за обігом грошових коштів, які мають забезпечувати оборонні потреби держави, а також керівників правоохоронних органів, які відповідно до закону мали здійснювати нагляд за додержанням законів у військовій сфері під час реалізацій військового майна (Комісії не відомі факти реагування за результатами контрольних заходів, що здійснювалися протягом цього періоду, спрямованих на перевірку торгівлі озброєннями та військовою технікою);

9) утворення Концерну «Укроборонпром» (грудень 2010 року) в який включаються підприємства (заводи), що входили у сферу управління Міноборони та забезпечували здійснення капітального ремонту озброєнь та військової техніки для потреб ЗСУ; при цьому не було вирішене питання щодо величезного обсягу майна, яке зберігалося на цих підприємствах і перебувало на обліку в Міноборони, як і не здійснювався контроль за таким майном, тобто були створені умови втрати контролю за військовим майном з боку Міноборони України; результат катастрофічний - розкрадання та втрата значної кількості військового майна, у т.ч. озброєнь та бойової техніки (інвентаризація майна, що зберігалося на підприємствах «Укроборонпром» була розпочата 2018 році і станом на дату складення цього звіту не завершена, оскільки за планом її проведення буде тривати до 30.06.2019, однак проміжні результати відомі Комісії – втрата та розкрадання майна понад 100 млн. грн. за цінами залишкової вартості);

10) критичним недофінансування потреб ЗСУ (на потреби оборони були передбачені видатки менше 1 % від ВВП, що не дозволяє навіть утримувати військо), наслідком чого є зниження його боєготовності й боєздатності; практично зупинено виконання заходів щодо технічного переоснащення відповідними сучасними зразками озброєння й військової техніки, ремонту наявного озброєння, підготовки особового складу; кошти, що виділялися практично використовувалися на утримання ЗСУ, а не на розвиток, у т.ч. кошти, отримані від реалізації надлишкового майна; практично зупинене виконання Державної програми розвитку озброєння й військової техніки ЗСУ, Державної цільової оборонної програму створення для потреб ЗСУ багатофункціонального ракетного комплексу у складі розвідувально-ударної системи за державним оборонним замовленням на 2011-2015 роки, а також зупинене фінансування переоснащення бронетанковим озброєнням, тощо.

У зазначений період відбувається розпродаж озброєнь та військової техніки, яка на сьогодні відноситься до переліку критичної номенклатури військового майна для забезпечення боєздатності ЗСУ. Також вбачається, що до переліків надлишкового військового майна, що пропонувалося до реалізації, включалося стратегічні засоби протиповітряної оборони, що забезпечували протиракетний захист України, при цьому такі комплекси не розробляються та не виготовляються в Україні, що свідчить про свідомий намір вищого військово-політичного керівництва знизити потенціал обороноздатності України у разі агресії армією, що має ракетне озброєння, зокрема РФ.

Таким чином, Комісія вважає, що робота вищого військово-політичного керівництва держави у зазначений період була спрямована на свідоме скорочення Українського війська, розформування або зменшення штату боєздатних частин, зміну структури командування ЗСУ, що у подальшому спростила Російській Федерації окупувати частину території України та розв’язати військову агресію на території Луганської та Донецької областей.

Саме у зазначений період рівень боєздатності ЗС України набув критичного рівня, Збройні сили України доведені до стану, за якого були неспроможні виконувати завдання за призначенням, особовий склад був деморалізований, загальна ситуація катастрофічна, що стало можливим внаслідок повного невиконанням вимог чинного законодавства України, а також свідоме ігнорування вищими військово-політичними керівниками держави загроз у воєнній сфері з боку РФ, які за отриманою інформацією їм були відомі від розвідувальних органів України, що створило умови для порушення РФ суверенітету та територіальної цілісності України, а також призвело до тимчасової окупації та анексії АРК і м. Севастополь, розв’язання війни на сході України, настання тяжких наслідків у вигляді загибелі значної кількості військовослужбовців та громадян України, втрати озброєння і військової техніки, нанесення значної економічної шкоди державі, поставило під сумнів існування України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної і правової держави.

П’ятий етап
реформування та розвитку Збройних Сил України
у період з 19.02.2014 по т.ч.

В.о. Президента України (голова ВРУ) - Турчинов О.В. (19.02.2014 до 07.06.2014);
Президент України - Порошенко П.О. (з 08.06.2014 по 20.05.2019).

Міністри оборони України:

Тенюх І.Й. (27.02.2014-25.03.2014);
Коваль М.В. (25.03.2014-03.07.2014);
Гелетей В.В. (03.07.2014 – 14.10.2014);
Полторак С.Т. (з 14.10.2014 по т.ч.).

Начальники Генерального штабу Збройних Сил України:

Ільїн В. (19.02.2014-28.02.2014);
Куцин М. (28.02.2014-03.07.2014);
Муженко В. (03.07.2014 по 21.05.2019).

Комісія відзначає, що цей період є найскладнішим етапом як в новітній історії незалежної України, так і найскладнішим етапом функціонування Збройних Сил України, який характеризується підготовкою держави до оборони одночасно з веденням бойових дій проти регулярних військ Російської Федерації та не передбачених законом збройних формувань, з одночасним проведенням невідкладних реформ у військовій сфері, спрямованих в першу чергу на підвищення боєздатності Збройних Сил України, швидкою перебудовою управління військами, мобілізацією наявних ресурсів для потреб оборони, тощо.

Комісія вважає, що з огляду на прагнення окремих осіб видати військову агресію Російської Федерації проти України, яка розпочалася наприкінці лютого 2014 року і триває по теперішній час, за громадянський конфлікт на сході України, а тимчасову окупацію та анексію АР Крим за волевиявлення кримського народу, важливо наголосити, що РФ обґрунтовано визнана Верховною Радою України агресором, який не оголошував війни, але розв’язав і введе бойові дії проти України, використовує гібридні методи і способи сучасної війни, організовує та підтримує незаконні військові формування, тимчасово окупувавши частину території України.

При цьому, РФ застосувала як пряме так і опосередковане застосування збройної сили (встановлена участь як регулярних військ, радників, інструкторів і найманців у бойових діях на території України, так і розвідувально-підривна і диверсійна діяльність, спрямована на розпалювання міжетнічної, міжконфесійної, соціальної ворожнечі і ненависті, сепаратизму і тероризму, створення і всебічна підтримка, зокрема військова, маріонеткових квазідержавних утворень на тимчасово окупованій території частини Донецької та Луганської областей) в наслідок чого Україні завдано тяжких збитків у вигляді загибелі значної кількості військовослужбовців та громадян України (понад 10 тис. осіб убитих, 23 тис. поранених та покалічених осіб), тимчасової втрати частини своєї території (понад 7,2 %), втрати озброєння і військової техніки, нанесення значної економічної шкоди; понад 1,8 млн. чоловік стали вимушеними переселенцями, які втратили свої домівки, роботу, і взагалі тимчасово втратили свою малу Батьківщину.

Комісія зазначає, що з огляду на жертви та зусилля Українського народу, вдалося зупинити військову агресію Російської Федерації проти України на східному напрямку на окремих територіях Донецької та Луганської областей, адже згідно клопотання колишнього Президента України Януковича В. до Президента РФ Путіна В. про застосування ЗС РФ на території України, планам самої РФ, що підтверджується інформацією розвідувальних органів, Україна розглядалася як об’єкт військової агресії значно на ширших територіях (щонайменше планувалося окупація Харківської, Херсонської, Запорізької, Миколаївської, Одеської областей), що в цілому б поставило під сумнів існування України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної і правової держави.

Комісія також дійшла висновку про те, що дії та управлінські рішення під час реформування та розвитку Збройних Сил України до 2014 року, призвели до критичного зниження боєготовності і боєздатності Збройних Сил України, передусім у зв’язку з неналежною оцінкою воєнно-політичної та воєнно-стратегічної обстановки навколо України всупереч очевидним подіям та наявної розвідувальної інформації, створили умови для військової окупації Автономної Республіки Крим та розв’язання агресивної війни на Сході України, а також перебувають у причинно-наслідковому зв’язку з настанням тяжких наслідків — тимчасовою окупацією Російською Федерацією АР Крим у 2014 році; сприяли військовій окупації частини територій Донецької та Луганської областей України, а також завданих втрат Українському народу.

Зазначений період характеризується:

1) намаганням керівництвом держави, зокрема Міністерства оборони України та командування Генерального штабу Збройних Сил України невідкладно організувати підготовку держави до оборони одночасно з веденням бойових дій проти регулярних військ Російської Федерації та не передбачених законом збройних формувань;

2) нарощенням чисельності бойового складу військ, відновлення призову на строкову службу в Україні (2013 рік - гранична чисельність військовослужбовців визначена на рівні 125 482 осіб, однак проходило службу значно менше військовослужбовців; з 2015 року гранична чисельність Збройних Сил визначена на рівні 250 тис. осіб, у тому числі 204000 військовослужбовців; при цьому, в особливий період чисельність Збройних Сил України збільшується на кількість особового складу, призваного на військову службу на виконання указів Президента України про мобілізацію, затверджених законами України; при цьому, з початком особливого періоду чисельність складу військ суттєво підсилюється за рахунок шести хвиль мобілізації (трьох у 2014 році, а також трьох хвиль у 2015 році, під час яких було призвано понад 200 тис. військовозобов’язаних), що дало змогу не допустити зниження укомплектованості ЗСУ до критичного рівня та планомірно проводити ротацію на сході України;

3) формуванням нових бойових частин та з’єднань (у 2014 році було сформовано 4 нові бригади та 29 батальйонів територіальної оборони, які згодом були переформовані в окремі мотопіхотні батальйони; взагалі під час цього періоду було сформовано 15 бригад, один полк, 5 батальйонів, а також одну бригаду, 6 полків та 11 батальйонів оперативного (бойового), тилового і технічного забезпечення); 4) організація бойового забезпечення військ (з розвідки, охорони, маскування, радіопротидії, протиповітряної оборони та радіаційного, хімічного та біологічного захисту, тощо) та організація тилового забезпечення ЗСУ (забезпечення бойових дій, а також заходів, спрямованих на задоволення матеріальних, транспортних, побутових та інших потреб військ (сил) з метою підтримання їх у бойовій готовності для ведення бойових дій чи вирішення повсякденних завдань, зокрема речового, продовольчого та інших видів забезпечення);

5) вжиття заходів, спрямованих на невідкладне укомплектування та відновлення спроможностей районних, міських, а також обласних військоматів, а також додаткове формування 137 районних (міських) військоматів в адміністративно-територіальних одиницях районного типу, де вони були скорочені у попередні роки (протягом четвертого етапу (2010-2013 рр.)) для повного та своєчасного вирішення покладених завдань і виконання заходів з подачі у війська мобілізаційних ресурсів в умовах особливого періоду, що характеризується збільшенням мобілізаційних завдань щодо призову людських, транспортних та інших мобілізаційних ресурсів (на початок 2014 року штатна чисельність системи військоматів становила близько 2 тис. осіб, наразі близько 18 тис. осіб, у т.ч. 12 тис. військовослужбовців, що дозволяє виконувати мобілізаційні завдання за призначенням - повна та своєчасна подача у війська мобілізаційних ресурсів);

6) підвищення спроможностей вітчизняного оборонно-промислового комплексу щодо модернізації, ремонту, а також створення максимально можливих, виходячи з економічних можливостей держави, зразків озброєння, спеціальної і військової техніки, а також розміщення і виконання державних оборонних замовлень на підприємствах ОПК з метою підвищення боєздатності ЗСУ шляхом забезпечення необхідним рівнем оснащеності війська озброєннями та військовою технікою (модернізація, ремонти, створення нових зразків);

7) прийняття рішень та вчинення дій щодо повернення надлишкового військового майна, що планувалося до реалізації, для потреб ЗСУ (протягом 2014-2018 рр. до складу ЗСУ повернуто озброєнь та військової техніки 18 862 одиниць);

8) припиненням практики безпідставного зняття з бойового складу та скорочення озброєнь та іншого військового майна, що забезпечує боєздатність ЗСУ (звичайно протягом цього періоду затверджувалися списки надлишкового майна, яке планувалося до реалізації, однак такі переліки переважно складалися з військового майна, яке морально застаріло, у зв’язку з втратою тактико-технічних характеристик і недоцільністю проведення ремонтів було списане, з інших визначених підстав, однак тотальне скорочення озброєнь і військової техніки у зазначений період припинено);

9) скасуванням позаблокового статусу України та відновленням політичного курсу на інтеграцію до Євроатлантичного безпекового простору та набуття членства в Організації Північно-Атлантичного договору (НАТО);

10) удосконаленням нормативно-правової бази з питань забезпечення національної безпеки та оборони (приймаються закони України «Про національну безпеку», вносяться зміни до інших актів законодавства у сфері оборони, розвідувальної діяльності, соціального та правового захисту військовослужбовців, тощо; переглянуті і прийняті в нових редакціях документи оборонного планування, зокрема Воєнна доктрина, Стратегія національної безпеки України, Стратегія воєнної безпеки України, Стратегія розвитку оборонно-промислового комплексу України, Стратегічний оборонний бюлетень України, Національна розвідувальна програма, тощо), які передусім мали вирішити питання нормативно-правового регулювання проведення оборонної реформи в Україні, яка супроводжувалась складною воєнно-політичною, оперативно-стратегічною та економічною ситуацією, що склалася внаслідок збройної агресії РФ проти України, а також переглянути оцінку стану воєнної безпеки держави та підходи у питаннях її забезпечення;

11) удосконаленням та підвищенням рівня підготовки військ; удосконаленням методів та форм гуманітарної підготовки, морального виховання військовослужбовців на сучасних прикладах героїзму Українських воїнів, а також запроваджено військово-патріотичну роботу, головними напрямами якої сьогодні є увічнення пам’яті про військовослужбовців-героїв, котрі загинули, захищаючи незалежність і територіальну цілісність Української держави, та виховання населення України на героїчних прикладах захисників нашої Батьківщини (символом мужності і героїзму особового складу ЗСУ, інших військових формувань та добровольчих батальйонів стали оборона Донецького (242 доби) і Луганського (146 діб) аеропортів, оборона Іловайська, Дебальцевого та Маріуполя).

Комісія дійшла висновку, що у зазначений період, завдяки підтримці Українського народу, незважаючи на практично знищену систему мобілізації, тилового та бойового забезпечення ЗСУ, катастрофічному технічному стану наявних озброєнь та військової техніки, інших критичних питань забезпечення функціонування ЗСУ, швидко утворюються або самоорганізовуються добровольчі формування для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, які на початок військової агресії РФ де-факто в багатьох випадках взяли на себе виконання функції щодо оборони України. Також, завдяки Українському народові успішно відбувається нарощення чисельності військ особами, призваними на військову службу за мобілізацією, нарощування оборонних можливостей держави в умовах особливого періоду, відбувається мобілізація додаткових ресурсів, в результаті чого була зупинена запланована РФ окупація території України, відновлена боєздатність Збройних Сил України, як і в цілому обороноздатність України.

Разом з тим, Тимчасова слідча комісія зобов’язана відзначити, що під час зазначеного періоду мали місце дії, спрямовані на привласнення та розтрату військового майна, грошових коштів, земель оборони, зловживання під час будівництва житла для військовослужбовців, розміщення та виконання державних оборонних замовлень на підприємствах «Укроборонпром», інших відомих правоохоронцям фактів.

При цьому, згідно інформації наданої Генеральним прокурором України Луценком Ю., заступником Генерального прокурора – керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Холодницьким Н., Директором Антикорупційного бюро України Ситником А., Директором Державного бюро розслідувань Трубою Р. та іншими представниками правоохоронних органів, злочини, що вчиненні у воєнній сфері, у т.ч. під час виконання державних оборонних замовлень на підприємствах «Укроборонпром», під час будівництва житла та інші відомі всьому суспільству факти скоєння злочинів, є предметами кримінальних проваджень.

Комісія, жодним чином не втручаючись у процес здійснення досудових розслідувань, лише наголошує, що злочини у військовій сфері мають розкриватися повно та об’єктивно, у максимально короткі строки, а винні особи мають бути притягнуті до встановленої законом відповідальності, адже занадто високою ціною вдалося відродити боєздатність Збройних Сил України та обороноздатність держави.

Крім цього, інформація про обставини зниження боєздатності Збройних Сил України та в цілому обороноздатності держави, яка, зокрема, викладена у цьому Звіті і має бути перевірена слідчим шляхом, за отриманою інформацією вже є предметом кримінального провадження № 42014000000000322, що розпочате Головною військовою прокуратурою Генеральної прокуратури України у 2014 році за фактами службової недбалості керівництва Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України під час прийняття упродовж 2000 – 2014 років управлінських рішень та здійснення організаційних заходів щодо реформування Збройних Сил України, що призвело до значного зниження рівня обороноздатності держави, за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 367, ч. 2 ст. 364, ч. 1 ст. 111, ч. 2 ст. 425 Кримінального кодексу України, яке, за отриманою інформацією, передане за підслідністю до Державного бюро розслідування.

друга частина звіту (стор. 48-92)